Главная Новости

«Хто справді хоче чогось досягти, той зробить для цього все можливе й неможливе», – Федір Дубровін

Опубликовано: 13.01.2019

Федір Дубровін –  тренер-викладач Полтавського регіонального центру з фізичної культури і спорту інвалідів «Інваспорт». Тренер збірної України з паралімпійського виду спорту – голболу(гра для інвалідів по зору – з м’ячем із вбудованим дзвіночком). Його вихованці – неодноразові чемпіони України та бронзові призери чемпіонату Європи із голболу. Вперше в історії національного спорту вони вибороли право брати участь в паралімпіаді.

– Федоре Анатолійовичу, як склалося, що ви працюєте саме зі спортсменами із вадамиздоров’я?

– Я все життя працюю з інвалідами по зору. Після закінчення педуніверситету я одразу пішов працювати вчителем фізкультури до Полтавської 39 -ї спеціалізованої школи для дітей, які мають інтелектуальні або фізичні вади. Потім перейшов до регіонального центру «Інваспорт». Працював там спеціалістом. У 1999 році почав займатися тренерською діяльністю. Набрав дітей, вони підросли і почали займати призові місця на чемпіонаті України, а потім стали і чемпіонами. Тоді мені й запропонували посаду тренера збірної України, на якій працюю уже вісім років.

– Якими результатами своїх вихованців найбільше пишаєтесь?

– Мої хлопці були бронзовими призерами чемпіонату Європи у 2011 та 2013 роках. Цьогоріч дівчата теж стали бронзовими призерами чемпіонату Європи і виграли паралімпійські путівки. Ні чоловіча, ні жіноча збірна України жодного разу не брала участь у паралімпіаді. Хоча вона буде проводитись 2016 року у Ріо-де-Жанейро, ми вже з вересня починаємо тренуватись.

– Які особливості роботи з такими дітьми?

– Я уже давно не ставлюся до них як до інвалідів. Коли вперше поїхав у відрядження зі спортсменами із вадами опорно-рухового апарату, то, звичайно, постійно намагався допомогти – щось подати, підняти. А вони сказали, що не потрібно з них робити інвалідів. Мовляв, коли їм потрібна буде допомога – самі попросять. З того часу для мене вони звичайні люди. І зараз, буває, коли їду містом і бачу, як якийсь інвалід просить милостиню, не скажу, що мені його дуже шкода. Хто хоче чогось досягти в житті, то старається робити для цього все можливе й неможливе. Я це знаю точно. Навіть інвалід із вадами слуху бере прапорець і щось там продає. І я поважаю його, бо він працює. Глухі, які носять газети у вагонах, теж при ділі. А просити даром – то остання справа.

– Які найбільші перепони розвитку інваспорту в Україні?

– Найбільша проблема та, що люди мало про нього знають. Види спорту для здорових людей завжди показують по телевізору, транслюють Олімпійські ігри, а паралімпійський рух не популяризують. Я одного разу звернувся на місцеве телебачення з проханням прокрутити ролик про нас, так мені відмовили. Сказали, що це реклама, і вона дорого коштує. Більшість наших нинішніх спортсменів раніше ніколи не чули про такий вид спорту як голбол і ця інформація потрапила до їхніх батьків випадково. Ті привели дітей сюди і через п’ять років вони уже члени збірної країни, призери Європи. Взагалі до нашого центру беруть дітей із вадами зору, слуху, опорно-рухового апарату та з розумовими вадами. Є багато дітей, які просяться займатися спортом, проте вони в іншій категорії інвалідності і, на жаль, ми з ними не працюємо.

Потрібно гостро піднімати питання інвалідів у нашій країні. Всі лише говорять про безбар’єрність. Проте якщо взяти інваліда, який пересувається на колясці, то не в кожен заклад він може заїхати.

– Чи є нині, на Вашу думку, політичні сили, яким не байдужі проблеми інвалідів?

– Ще з 2004 року я уважно слідкую за Партією «Відродження», з тих часів коли її організовував Георгій Кірпа. Знаю, що в нинішній команді цієї партії на Полтавщині зібралися політики, які загартовані чималим досвідом реальної роботи на користь людям і здатні вирішувати найскладніші завдання. Тому, сподіваюсь, вони не обійдуть увагою і проблем інвалідів в Україні.

Навигация сайта
Новости
Реклама
Панель управления
Информация
rss