18 жовтня 1951 року став справжнім тріумфом для радянських ядерників. Саме тоді, на Семипалатинському полігоні в Казахстані, була вперше випробувана атомна бомба РДС-3, скинута з повітря. Це випробування було третім в історії СРСР, але першим, коли під час вибуху брав участь літак.
Варто почати з передісторії. Розвиток ядерної зброї в СРСР відбувалося дуже швидко. Особливо після Другої світової війни, коли на Потсдамській зустрічі 24 липня 1945 року тодішній президент Сполучених Штатів Гаррі Трумен натякнув Йосипу Сталіну, що у США на озброєнні стоїть «особливе зброю». Уїнстон Черчілль, який став свідком цієї розмови, зазначив, що радянський лідер посміхнувся, але нічого не відповів американському колезі. Черчілль розцінив цю усмішку, як символ нерозуміння Сталіним суті розмови. Однак радянський лідер зрозумів, що його шантажують, тому в вечір після бесіди з американцем наказав Курчатову, який курирував проект зі створення атомної бомби, працювати швидше.
Загострилася обстановка після того, як ВПС США атакували Хіросіму і Нагасакі. Сталін зрозумів, яким «особливим зброєю» володіє Трумен. Саме тоді в СРСР був створений спеціальний комітет на чолі з Лаврентієм Берією, який вирішував, які матеріальні витрати може понести Радянський Союз заради створення атомної бомби. Головнокомандувач наказав: весь бюджет СРСР знаходиться в розпорядженні у Берії, тому його комітет може витрачати на ядерну зброю будь-які суми.
Відомо також, що в 1945 році німецькі вчені, які працювали на Гітлера і намагалися створити ядерну зброю в Рейху, були в таємниці вивезені в СРСР. Вони працювали на радянський уряд, а деякі з них навіть удостоїлися Сталінської премії. Після закінчення необхідних випробувань, в період з 1954 по 1956 роки дослідники переїхали в НДР.
Так чи інакше, шляхом спільних розробок німецьких та радянських вчених вийшла важка бомба РДС-1, яку вперше підірвали на Семипалатинському полігоні (назва снаряда сталося через зашифровуваної «реактивний двигун спеціальний») 29 серпня 1949 року. Потім була РДС-2 - бомба, яку планували підривати шляхом скидання з повітря. Але саме тут вчені виявили головний недолік - катастрофічний дефіцит плутонію, яким начиняли ядро снаряда. Тоді дослідники Забабахін і Франк-Каменецький розробили інший, змішаний склад, який дозволяв використовувати для бомби всього 25% плутонію і 75% урану.
Саме РДС-3 повинна бути наповнена таким складом, запевняли ядерники. Їх противники заявляли, що через крітмассового стану урану, яке набагато вище, ніж у плутонію, снарядами детонує. Але вчені зробили настільки точні розрахунки, що РДС-3 не тільки вибухнула, але і встала на озброєння військових СРСР, правда, в модифікованому вигляді.
Отже, РДС-3 підірвали на Семипалатинському полігоні буквально через три тижні після успішного випробування з РДС-2, 18 жовтня 1951 року. Атомну бомбу доставив важкий бомбардувальник Ту-4. Очевидці кажуть, що саме в день випробування РДС-3 вони вперше побачили хмару Вільсона (хмара, яке виникає навколо ядерного гриба). Випробувачі залишилися задоволені боєголовкою, тому незабаром зробили її модернізований варіант - РДС-3І. Цю атомну бомбу випробували через три роки після першої, 25 жовтня 1953 року.
