10 років тому в Болграді Герасимчука 1 аеромобільної дивізії. 
Так виглядають кинуті військові містечка
Перша аеромобільна (1 аемд)
З розвалом Союзу 98 повітряно-десантна дивізія проіснувала в Болграді ще два роки. В ті часи Повітряно-десантні війська, як і ракетні війська стратегічного призначення, залишалися в підпорядкуванні єдиного командування країн СНД. Але вже в травні 1993 року дивізія була розділена між Україною і Росією.
Значна частина офіцерів і прапорщиків з озброєнням і бойовою технікою в складі частин і підрозділів 98 гвардійської повітряно-десантної дивізії переїхала з Болграда до нового місця дислокації - в г. Иваново (Росія).
На повітряно-десантному комплексі 98 вдд
До Росії пішов 299 парашутно-десантний полк і частина спеціальних частин. В Україні залишився 217 парашутно-десантний полк і артилерійський полк, який дислокувався в селищі Веселий Кут. Частина 300 парашутно-десантного полку, який базувався в Кишиневі, була передана Молдові, частина передислокувалася в місто Абакан (Росія).
На базі решти частин і підрозділів в Болграді почалося формування 98 аеромобільної дивізії, яка через деякий час була перейменована в 1 аеромобільну дивізію Збройних сил України.
Дивізія складалася з 18 військових частин і підрозділів, основу яких складали 25-я повітряно-десантна бригада (колишній 217 ПДП), 45-а аеромобільна бригада і артилерійський полк (п. Веселий Кут).
Командиром дивізії був призначений полковник Олег Бабич, який незабаром отримав звання генерала.
Знову сформований з'єднання, якому в 1994 році бойовий прапор вручив особисто президент Леонід Кравчук, розпочало активну бойову навчання. Тепер головною бойовою завданням дивізії став не захоплення і утримання проток, а зміцнення і прикриття державного кордону, досить протяжна ділянка якій опинився в зоні відповідальності 1 аемд.
Якщо в перший час відчувався гострий дефіцит офіцерських кадрів, особливо фахівців повітряно-десантної служби, льотчиків (в складі дивізії була авіаційна ескадрилья літаків Ан-2, з яких здійснювалися навчально-тренувальні парашутні стрибки), то з часом вакансії зайняли офіцери, які повернулися на Батьківщину в Україну з інших держав СНД, а також випускники аеромобільного факультету Одеського військового училища.
Особовий склад з'єднання продовжували виховувати на славних бойових традиціях десанту, десантники 1 аемд по праву вважали себе продовжувачами історії 98 гвардійської Свирской Червонопрапорної ордена Кутузова 2 ступеня повітряно-десантної дивізії, примножуючи їх в процесі навчання і виконання поставлених завдань.
Українські десантники успішно виконували спеціальні завдання як в Україні (Болградський десантники швидко втихомирили гарячі голови в Одесі, які здійснювали замах на українську частину Чорноморського флоту), так і за межами нашої країни. Болградци надали себе з кращого боку, виконуючи миротворчу місію в Боснії, Косово, Лівані, Іраку, Сьєрра-Ліоне.
Але з незрозумілих збоченій логіці нашого часу вийшло так, що подібна військова частина виявилася непотрібною в системі української армії. Почалося реформування ...
Кажемо: «реформування», маємо на увазі - «розформування»
Шлях до кінця першої аеромобільної починався з здавалося б благих намірів. Керівництво Дніпропетровської області, де народився славетний десантник №1, легендарний командувач ВДВ генерал армії Василь Маргелов, в честь якого абревіатуру ВДВ нерідко розшифровують як: «Війська дяді Васі», виступило з ініціативою взяти шефство над єдиним в Україні десантної частина - 25 повітряно-десантної бригадою. А згодом дніпропетровці вирішили питання про переведення частини під Дніпропетровськ, в селище Гвардійське, де звільнився військове містечко після розформування частини.
У короткі терміни, за допомогою того ж керівництва Дніпропетровщини, в 2002 - 2003 роках бригада була передислокована. А після цього стало питання про доцільність існування 1 аемд. У Болград зачастили різні комісії, постало питання про створення на базі дивізії тактичної групи «Південь», до складу якої увійдуть залишилися частини дивізії, а також 27 механізована бригада, яка базувалася в місті Білгород-Дністровський. Ця бригада, до речі, стала продуктом реформування механізованої дивізії, яка дислокувалася в Білгород-Дністровському і околицях.
Протягом 2002-2003 років в Болград не раз приїжджали не тільки представники міноборони, а й комітету Верховної Ради з питань національної безпеки В одній з Болградського частин пройшло його виїзне засідання. Народні депутати різних фракцій обіцяли офіцерам-десантникам, що нічого в їх службі не зміниться, що вони все так же будуть вважатися десантниками, носити десантну форму. В результаті всі ці обіцянки виявилися порожнім звуком. Правда одне дійсно залишилося - в Болграді військові продовжували носити десантну формую. Що стосується парашутних стрибків, то 2003 рік став крайнім, коли деякі щасливчики з числа офіцерів, прапорщиків і контрактників змогли виконати програму стрибків. Що стосується особового складу, то шлях в небо йому був закритий. Правда, почалася ця агонія набагато раніше, коли офіцери і прапорщики, щоб виконати програму стрибків, збирали гроші на авіаційний гас, потім на ремонт гвинта для єдиного, що залишився «на крилі» АН-2, як манни небесної чекали прибуття в Болград вертольота МІ-8 , обладнаного для десантування.
Але якщо в 2003, зі створенням тактичної групи «Південь», 1 аеромобільна дивізія припинила своє існування де-юре, то 2004 рік поставив всі крапки над «i» під фактичним існуванням аеромобільного з'єднання. Аеромобільними частини залишилися тільки за формою, фактично вся підготовка, пов'язана з десантної тематикою припинилася.
І все б нічого, може бути інтереси обороноздатності країни дійсно вимагали посилити частини, що прикривають державний кордон - нове з'єднання отримало на озброєння досить велика кількість танків, іншої техніки та озброєння за рахунок чого була істотно збільшена його вогнева міць. Напевно, не можна було ігнорувати і неодноразові закиди на адресу України за те, що в безпосередній близькості від кордону по суті знаходиться з'єднання, призначене не для оборони, а для наступу. Але в подальшому події почали розвиватися по властивому нашій країні сценарієм. Поступово частини почали готувати документи для розформування, 27 механізована бригада була скорочена, багато її офіцери прибули в Болград для подальшого проходження служби, скоротили і артилерійський полк, 45 аеромобільна бригада була реформована в 16 механізовану бригаду. Протягом 2004 були скорочені всі спеціальні частини, а в кінці року - штаб з'єднання. У Болграді залишилася одна військова частина - 16 механізована бригада. Їй було відведено на життя всього два роки, в 2006 році не стало і її. А що залишилися після частин містечка стали здобиччю місцевих мародерів.
Правда вже через 4 роки, в 2010, після неодноразових звернень жителів міста, керівництва міста та району в різні інстанції, напередодні чергових виборів, військові в Болград повернулися. Повернулися на уламки колишньої величі. На найвищих рівнях було проанонсовано, що в Болграді буде розгорнута потужна окрема механізована бригада. У місті і правда з'явилося кілька десятків військових. Але, як то кажуть, швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться. Не встигнувши створити бригаду, наші «Керівники» відступили. У 2012 році плани військових помінялися. 12 окрема механізована бригада, так і залишилася через відсутність фінансування частиною тільки на папері, була переформована в 88 окремий аеромобільний батальйон. Правда, зміна назви та фактичне скорочення потенційної частини в 5 разів нічого кардинально не змінило. Частина так і не стала повноцінним військовим організмом - вона не укомплектована особовим складом, не має озброєння, так що мова про якусь бойову навчання не йде. А це, погодьтеся, навіть не потішне військо, яке проводило заняття з бойової підготовки.
В черговий раз ми маємо наочний приклад того, що ламати - не будувати, на уламках знищених частин створити щось путнє ніяк не вдається.
Правда, поруч є й позитивний приклад - частина території і будівель колишньої 16 механізованої бригади були передані прикордонній службі України. Будинки були капітально відремонтовані і сьогодні тут функціонує відділ прикордонної служби «Болград», в якому несуть службу кілька сотень людей, обслуговуючи ділянку Державного кордону, протяжністю близько 90 км і 4 міжнародні пункти пропуску.
Десантний дух в Болграді живий
Сьогодні можна сказати, що десантні підрозділи з Болграда пішли, так як 88 окремий аеромобільний батальйон, про який вже йшла мова, назвати військової, а тим більше десантної здебільшого не повертається язик. Хоча, звичайно ж, вина тут повністю лежить на державних мужів. Командування батальйону і особовий склад робить все від них можливе, щоб відродити частину, але, на жаль, від них мало що залежить.
Але, незважаючи ні на що, десантний дух в Болграді залишився. Кожного року 2 серпня місто надягає тільняшки і берети, як ніби і не йшов десант зі своєї столиці. У Болград, на зустріч зі своєю молодістю, приїжджають десантники з усіх кінців колишнього Союзу. Так, їм боляче дивитися на те, що зробило час і бездарні керівники з тими прекрасними частинами в яких їм довелося свого часу служити. Але тут вони можуть зустрітися зі своїми товаришами по службі, багато з яких залишилися у Болграді, а інші приїжджають в місто саме на День ВДВ, який, як і раніше залишився святом для всього міста. Тут вони як і раніше можуть пройтися по залах музею бойової слави 98 вдд, який збережений зусиллями ветеранів дивізії та міської влади, вдихнути став їм за час служби рідним повітря Бессарабії, вклонитися пам'яті бойових побратимів біля пам'ятника 8 роті і пам'ятного знака воїнам-інтернаціоналістам.
Жителі міста, ветерани, незважаючи ні на що, продовжують вірити і сподіватися, що повноцінна військова частина в Болграді все ж відродиться.
Прочитати першу частину статті «Колишню славу не повернути» можна тут .
Сергій Мединський, місто Болград
