Друга половина вісімдесятих. Радянський Союз уже сім років веде затяжну і кровопролитну війну на території сусіднього Афганістану, допомагаючи уряду республіки впоратися зі збройними формуваннями радикальних фундаменталістів і націоналістів, підтримуваних США, Пакистаном, Іраном.
Найважливішу роль в проведенні операцій проти моджахедів грає армійська авіація. Радянські вертольоти, перетворившись на справжній головний біль для бойовиків, атакують їх позиції, підтримують з повітря дії мотострільців і десантників. Удари з повітря стали справжнім лихом для моджахедів, оскільки позбавили їх підтримки - вертольоти нищили каравани зі зброєю, боєприпасами, продовольством. Здавалося, ще трохи і урядовим військам ДРА, спільно з силами ОКСВА, вдасться нейтралізувати збройну опозицію.
Однак незабаром на озброєнні бойовиків з'явилися вкрай ефективні переносні зенітні ракетні комплекси. Протягом першого місяця їх застосування моджахедам вдалося збити три вертольоти Мі-24, а до кінця 1986 року ОКСВА втратила 23 літаків та гелікоптерів, які були збиті в результаті вогню з землі - з переносних зенітних ракетних комплексів.
Командування армійської авіації прийняло рішення про польоти вертольотів на гранично малих висотах - так розраховували уникнути попадання машин в захоплення головки самонаведення ракети, проте в цьому випадку вертольоти ставали легкою мішенню для великокаліберних кулеметів противника. Зрозуміло, що ситуація вимагала якнайшвидшого розв'язання, а в штабах ламали голови над тим, що робити і як убезпечити польоти вертольотів над територією Афганістану. Напрошувався тільки один вихід - дізнатися, що ж за зброю використовують моджахеди для боротьби з радянськими вертольотами. Але як це було зробити?
Природно, що командування відразу прийшло до висновку про необхідність ретельного вивчення використовують бойовики переносних зенітних ракетних комплексів - для того, щоб вирішити, якими ж засобами або якою тактикою їм можна протистояти. Зрозуміло, що подібні ПЗРК не могли мати афганське або пакистанське виробництво, тому радянське командування відразу «взяло слід» Сполучених Штатів, точніше - Центрального розвідувального управління США, яке практично з самого початку бойових дій в Афганістані надавало всебічну підтримку формуванням моджахедів.
Перед радянськими військами була поставлена нелегка задача - захопити хоча б один ПЗРК, який використовується моджахедами, що дозволило б виробити більш ефективну тактику протистояння нової зброї. Виконати це завдання треба було, як і слід було очікувати, спецназу Головного розвідувального управління Генштабу ЗС СРСР.
В Афганістані спецназівці вирішували найрізноманітніші завдання. Будучи найбільш підготовленими і в бойовому, і в морально-психологічному відношенні бійцями, радянські військові розвідники несли на собі дуже істотну частину всієї тієї бойової навантаження, з якою стикалися радянські війська в цій південній країні. Природно, що завдання, подібні захоплення ПЗРК «Стінгер», могли доручити тільки спецназівцям ГРУ.
5 січня 1987 на бойове завдання вийшла розвідгрупа 186-го окремого загону спеціального призначення. Цей загін був сформований в лютому 1985 року в базі 8-ї окремої бригади спеціального призначення. До його складу увійшли не тільки офіцери і солдати цієї бригади, а й військовослужбовці 10-ї окремої бригади спеціального призначення, що дислокувалася тоді в Криму, військовослужбовці 2-ї окремої бригади спеціального призначення з Пскова і 3-ї окремої бригади спеціального призначення з Вільянді. Підрозділи забезпечення були укомплектовані офіцерами і прапорщиками з мотострілкових військ. 31 березня 1985 року 186-й ооСпН передали до складу 40-ї загальновійськової армії, а в організаційному відношенні включили до складу 22-ї окремої бригади спеціального призначення.
Саме розвідникам цього підрозділу було виконати унікальну, дуже складну і небезпечну завдання - захопити ПЗРК. На бойове завдання висунулися бійці під командуванням майора Євгена Сергєєва і старшого лейтенанта Володимира Ковтуна. На двох Мі-8 радянські військовослужбовці вирушили в бік Калата, де їм належало прочесати територію в районі дороги на Кандагар. Радянські вертольоти летіли на дуже малій висоті, що дозволило військовослужбовцям чітко розгледіти трьох моджахедів, які рухалися по дорозі на мотоциклах.
У той час в Афганістані на гірських дорогах на мотоциклах могли пересуватися лише моджахеди. У місцевих селян, зі зрозумілих причин, мотоциклів не було і бути не могло. Тому радянські розвідники відразу зрозуміли, кого вони побачили на землі. Всі зрозуміли і мотоциклісти. Як тільки вони побачили в небі радянські вертольоти, тут же спішилися і почали стріляти з автоматів, а потім дали два пуски з ПЗРК.
Вже потім старший лейтенант Ковтун зрозумів, що моджахеди не мають потрапили в радянські вертольоти зі свого ПЗРК лише тому, що не встигли, як слід, підготувати комплекс до бою. По суті, з ПЗРК вони стріляли, як з гранатомета, навскидку. Можливо, ця помилка бойовиків і врятувала радянських військовослужбовців від втрат.
Старший лейтенант Володимир Ковтун обстріляв моджахедів з кулемета. Після цього обидва Мі-8 пішли на коротку посадку. Розвідники висадилися з гелікоптерів, розосередилися на місцевості і вступили в бій з моджахедами. Однак, через нетривалий час, до останніх підійшло підкріплення. Бій ставав все більш жорстоким. 
Василь Чебоксаров, який командував оглядової групою № 711, згодом згадував, що моджахеди і радянські солдати «били» один одного практично в упор. Коли у кулеметника Сафарова скінчилися патрони, він не розгубився і «вирубав» моджахеда ударом приклада свого кулемета Калашникова. Що дивно, в настільки запеклому бою радянські розвідники не втратили жодної людини, чого не скажеш про афганських моджахедів.
Під час бою один з моджахедів, стискає в руках якийсь довгий згорток і кейс типу «дипломат», вибіг з укриття і побіг, намагаючись сховатися. За ним побігли старший лейтенант Ковтун і двоє розвідників. Як потім згадував Ковтун, бойовик сам по собі цікавив його найменше, але ось довгастий предмет і дипломат були дуже цікаві. Тому радянські розвідники і погналися за моджахедом.
Бойовик, тим часом, біг і встиг вже набрати дистанцію метрів двісті від радянських солдатів, коли старший лейтенант Ковтун зумів укласти його пострілом в голову. Адже не дарма радянський офіцер був майстром спорту зі стрільби! Поки Ковтун «брав» бойовика з дипломатом, інші розвідники знищили інших чотирнадцять бойовиків, які брали участь в перестрілці. Ще двоє «душманів» були взяті в полон.
Величезну допомогу в розгромі групи моджахедів надали вертольоти, які не припиняли з повітря вести вогонь по бойовиках, здійснюючи підтримку радянських розвідників. Згодом командував вертольотами офіцера також представлять до головної нагороди СРСР - звання Героя Радянського Союзу, але він його так і не отримає. 
Знищення загону моджахедів було далеко не єдиною і, тим більше, не найголовнішою перемогою радянських розвідників. Старший лейтенант Володимир Ковтун, який застрелив бойовика з довгастим згортком, природно зацікавився, що за предмет був загорнутий в покривало, яке ніс у руках бойовик. Виявилося, що це і був перенесений зенітний ракетний комплекс «Стінгер».
Незабаром розвідники принесли ще дві «труби» - одна була порожньою, а інша спорядженої. Але найголовніше - в руки радянських розвідників потрапив дипломат, в якому перебувала вся документація на переносний зенітний ракетний комплекс. Це була дійсно «царська» знахідка. Адже в сумці знаходилися не тільки докладна інструкція по використанню ПЗРК, а й адреси американських постачальників комплексу.
Захоплені «Стінгери» були доставлені в Кандагар, в штаб бригади. Розвідники ж продовжили виконувати бойові завдання. Природно, що подібна подія не могло залишитися поза увагою командування. Чотири розвідника зі складу розвідгрупи, що брала участь в операції, були представлені до високого звання Героя Радянського Союзу. 7 січня 1987 командир 186-го окремого загону спеціального призначення 22-ї окремої бригади спеціального призначення майор Нечитайло підготував подання до звання Героя Радянського Союзу.
Але, з якихось причин, далі уявлення справа не пішла. Хоча захоплення «Стінгера», та ще з докладною документацією, був дійсно справжнім подвигом, а головне - дозволяв вирішити давню проблему забезпечення безпеки польотів радянської армійської авіації.
Розповідає Володимир Ковтун:
Прилетів командир бригади полковник Герасимов. До Герою вирішили представити мене, Сергєєва, Соболя - командира борту, на якому ми летіли, і одного сержанта з оглядової групи. Для оформлення вистави на Героя покладено фотографувати кандидата. Нас чотирьох сфотографували і ... Зрештою, нічого не дали. По-моєму, "Прапор" отримав сержант. У Женьки було зняте партійне стягнення, а на мене було заведено кримінальну справу. За що не дали вертолітники Героя, до сих пір не знаю. Напевно, він теж був в опалі у свого командування.
Результатом проведеної бійцями спецназу ГРУ операції стало захоплення діючих зразків найсучаснішого і ефективного на той період американського переносного зенітного ракетного комплексу. Фахівці відразу ж спантеличені розробкою заходів протидії «Стінгер». Минуло зовсім небагато часу і втрати радянської армійської авіації в Афганістані різко скоротилися.
Що стосується захоплених розвідниками трофейних «Стінгер», то вони були представлені на прес-конференції Міністерства закордонних справ ДРА в якості незаперечних доказів допомоги моджахедам з боку західних держав. З'ясувалося, що захоплені радянськими розвідниками «Стінгери» були першими з партії в 3000 штук, яка була закуплена афганськими моджахедами в Сполучених Штатах для використання проти радянської авіації.
Втім, цю допомогу ніхто й не заперечував. ЦРУ США розвернуло найактивнішу діяльність серед угруповань афганських моджахедів, а найближчий на той час союзник США в регіоні - Пакистан - прямо брав участь в Афганській війні, відправляючи в формування моджахедів своїх інструкторів, розміщуючи на території прикордонних провінцій табори і бази моджахедів і навіть місця ув'язнення афганських і радянських військовополонених.
Пройшли роки, десятиліття і про подвиг радянських військовослужбовців, які захопили «Стінгери», сьогодні пам'ятають не всі. Євген Георгійович Сергєєв, який командував тоді розвідгрупою, після виведення радянських військ з Афганістану продовжував службу в збройних силах, брав участь в локалізації вірмено-азербайджанського конфлікту.
У 1995 році в званні підполковника Євген Сергєєв звільнився зі збройних сил по інвалідності, останні роки жив в Рязані, а в 2008 році, у віці 52 років, помер в результаті тривалої і важкої хвороби, що стала наслідком отриманих в Афганістані поранень і контузій. Але заслужена нагорода все ж знайшла Євгенія Сергєєва - Указом Президента Російської Федерації від 6 травня 2012 підполковник Сергєєв Євген Георгійович за мужність і героїзм, проявлені під час бойових дій в Афганістані, був удостоєний високого звання Героя Російської Федерації посмертно.
Володимир Павлович Ковтун дослужився до звання полковника, а в 1999 році, ще в молодому віці, був звільнений з лав ЗС РФ - також за станом здоров'я. Але «на громадянці» бойовий офіцер швидко знайшов справу своєї душі і зайнявся фермерським справою у Володимирській області.
Ілля Полонський
https://topwar.ru
