Віктор Губарєв
Мани, мани ...
Роздуми про майбутнє української історичної науки в контексті минулого конкурсу Малої академії наук України
У квітні 2010 року в Києві пройшов черговий республіканський тур Всеукраїнського конкурсу-захисту наукових робіт учнівської молоді, який щорічно проводить Мала академія наук України. Які великі надії покладали на нього конкурсанти і їх наукові керівники, яких гарячих дискусій між претендентами на призові місця вони очікували!
Очевидно, на деяких секціях журі дійсно зробило все можливе, щоб претенденти на перемогу мали можливість відчути дух здорової конкуренції, продемонструвати вміння відстоювати свою точку зору і вести аргументовану дискусію. Природно, не заради таких смішних «брязкалець», як дипломи переможців і призи від спонсорів, а заради істини.
На жаль, на секції історії України, в роботі якої взяли участь 24 переможця обласних турів, цього не сталося.
Все проходило, як в «старі добрі совкові часи». Тобто, ще до початку конкурсу-захисту журі визначило, хто повинен стати призером (50 відсотків, або 12 конкурсантів), а хто повернеться додому з образою на кричущу несправедливість по відношенню до їх, їхніх досліджень і наукових керівників. Очевидно, такої ганьби ніколи не сталося б, якби до складу журі увійшли справжні фахівці, авторитетні вчені, імена яких відомі всій країні. Якби ж то ...
За наказом МОН (Міністерства освіти і науки) секцію історії України очолив професор С.С. Падалка з Інституту історії НАН України, фахівець з вивчення колгоспів за часів Брежнєва. Крім нього в журі було ще два маловідомих «фахівця»: молодий вчений, який вивчає структуру і діяльність Верховної Ради України, і викладач методики викладання з педагогічного університету ім. М. Драгоманова. І все ... Фактично оцінював роботи конкурсантів з усієї України тільки одна людина - професор С.С. Падалка.
Конкурс-захист проходив в три етапи. На першому з них заочно оцінювалися тексти наукових робіт. Апріорі зрозуміло, що всі ці роботи - переможці районних, а потім обласних турів - були написані учасниками конкурсу за допомогою їх наукових керівників і мали позитивні рецензії провідних фахівців. Особливої різниці в якості робіт, напевно, не було. Проте, журі дивним чином розділило їх на «дуже хороші» (максимальний бал - 29) і «посередні» (які отримали лише по 15-19 балів). І з самого початку конкурсу половина його учасників різко відірвалася від інших. При цьому журі грубо порушило умови конкурсу, затверджені наказом МОН України, оскільки «забуло» докласти до своїх оцінок аргументовані рецензії з поясненням, за що виставлені ті чи інші бали. Апеляції з цього приводу завбачливо не передбачалися.
На другому етапі конкурсанти писали контрольні роботи з історії України, щоб можна було визначити загальний рівень їх ерудиції та набрати додаткові бали (максимум - 29). І знову все оцінювалося кулуарно, непрозоро. Журі лише повідомило про результати, не давши можливості всім бажаючим подивитися, хто як написав ці контрольні. Тож не дивно, що переможці першого етапу знову стали лідерами і настільки відірвалися від аутсайдерів, що третій етап - публічний захист робіт - можна було вже й не проводити.
Публічний захист - це, за правилами, головний етап конкурсу, на ньому можна було заробити 42 бали. Саме тут учасники цього марафону повинні були продемонструвати всі свої здібності. Кожному на захист його роботи відвели по 8 хвилин. Ще по 3 хвилини вирішили дати на питання і відповіді, тобто на дискусію. Зверніть увагу - за активну участь у дискусії, за цікаві питання та вичерпні відповіді можна було отримати додаткові бали.
Як же пройшов третій етап конкурсу, який відбувся 15 квітня 2010 роки? Члени журі майже не слухали доповідачів, розмовляючи між собою. Коли після чергового виступу починалася дискусія, то можливість задати питання отримували тільки «лідери» змагань, а інші даремно тягнули руки. Багато з аутсайдерів все ж зуміли значно підвищити свої рейтинги, проте цього виявилося недостатньо, щоб наздогнати тих, кого «проштовхнули» на перші місця на двох заочних етапах. До того ж навіть ті «лідери», які читали свої тези з листа, говорили неграмотно і плуталися під час відповідей на питання інших учасників конкурсу, в результаті все одно отримали максимальні бали і зберегли свої призові місця. Одного з переляканих «лідерів» в розпал дискусії несподівано врятував голова журі, який авторитетно заявив, що «на це питання хлопець уже відповідав в минулому році». Все це було б смішно, якщо б не було так сумно ...
Додам ще два штриха до написаної картині цього «конкурсу». Під час публічного захисту секретарю секції хтось подзвонив по мобільному. Він, як людина культурна, вийшов в коридор, звідки все почули його відповідь на чиєсь запитання: «Не хвилюйтеся, Тернопіль на висоті!»
Це сталося ще до того, як представник Тернопільської області виступив зі своїми тезами і відповів на питання інших конкурсантів.
Після оголошення підсумків «конкурсу» деякі аутсайдери дивувалися, яким чином в їхню секцію потрапило кілька доповідей з краєзнавства (вони повинні були проходити по окремій секції) і, більш того, виявилися серед переможців ?!
До чого веде подібне проведення конкурсів-захистів науково-дослідницьких робіт учнівської молоді? Відповідь лежить на поверхні: нашу молодь привчають до думки, що у вітчизняній науці головне не інтелект, а блат. Тим самим члени журі своїми закулісними іграми морально травмують наших дітей і вбивають в них віру в справедливість будь-яких всеукраїнських конкурсів під егідою МОН і НАН України.
Що можна було б зробити, щоб позитивний потенціал конкурсу-захисту все ж працював на досягнення його великої мети? Мені здається, необхідно радикально реформувати конкурс, прибравши явно застарілі і шкідливі форми його організації і істотно зменшивши роль суб'єктивного фактора при визначенні переможців.
По-перше, журі має складатися не менше ніж з 5 - 6 відомих вчених, які були б фахівцями з різних періодів історії України - періоду давнини, середніх століть, нового і новітнього часу.
По-друге, на всіх етапах конкурсу слід дотримуватися його максимальної прозорості, відкритості, гласності. Не тільки члени журі, а й конкурсанти і (за бажанням) їх наукові керівники повинні мати можливість познайомитися з роботами інших учасників конкурсу. Найпростіше - ще до початку конкурсу-захисту викладати всі роботи на сайті МАНу.
По-третє, якщо зберегти другий етап конкурсу - написання контрольних робіт, то, по крайней мере, не давати за нього така велика кількість балів. Нагадаю, що ці роботи можуть свідчити лише про загальної ерудованості конкурсантів, але не мають ніякого відношення до їх наукових розробок.
По-четверте, на публічному захисті кожен учасник конкурсу повинен мати можливість задавати питання іншим конкурсантам. Виділяти на це не 3 хвилини, а не менше 5-7 хвилин. Всю захист записувати на відео-або аудіоносіях, щоб будь-який бажаючий міг мати можливість їх переглянути або прослухати.
Якби такі правила існували, можливо, не сталося б такого чуда, що весь склад журі з секції історії України не з'явився на урочисте нагородження обраних ним переможців. Цю почесну обов'язок довелося виконати народному депутату України, президенту Благодійного Фонду «Схід - Захід разом» В. А. Зубанову.
Члени журі. Зліва - проф. С. Падалка а
(фото з архіву МАН)
До чого веде подібне проведення конкурсів-захистів науково-дослідницьких робіт учнівської молоді?
Що можна було б зробити, щоб позитивний потенціал конкурсу-захисту все ж працював на досягнення його великої мети?
