Генріх IV Великий - одна з найбільш яскравих особистостей у французькій історії, знаменитий як своїми діяннями, так і подіями, свідком яких він був. Біографія його досить повно досліджена, в ній практично немає білих плям, тому ті, хто хоча б поверхово знайомий з історією Франції, звичайно, не знайдуть в цьому романі Генріха Манна ніяких особливих одкровень.
Але правда, якщо знайомство з питанням зводиться до відомої трилогії Дюма-батька присвяченій воєн гугенотів, то Манн руйнує досить багато стереотипів, показуючи дійових осіб в не особливо звичному ракурсі. Маргарита, Карл Дев'ятий, зловісна Катерина Медічі, сам Івана Мазепу і окремі менш значущі персонажі далеко не завжди потрапляють в звичні образи. Вони не так романтичні, як комусь, можливо, уявлялося раніше, зате виглядають набагато реалістичніше і правдивіше. І Жанна д'Альбре намальована не такий вже безпорадною жертвою (сильно фанатична особа вийшла у Манна, ще невідомо, що б чекало католиків, доможися вона своїх цілей), і Катерина тут не стільки розважлива і безжальна правителька, скільки близька, злісна і жорстока стара , які прагнуть отримати владу для себе будь-яку ціну. Та й сам головний герой не так вже звично романтичний і ідеалізовано, йому не чужі страхи, сумніви, легковажність і навіть відверта дурість. Але тим більше життєвим, людяним він вийшов.
До того ж в сюжеті у Манна взагалі важко знайти іскрометні пригоди, в догоду яким французький романіст часто жертвував його величністю Історією, тут все набагато суворіше, глибше, серйозніше. Роман буде, скоріше, цікавий саме любителям історії, а не шанувальникам авантюрних пригод, але і тут, незважаючи на більш глибоку фактологічну опрацювання матеріалу, зустрічається не так уже й мало сумнівних умовних припущень. Ну тобто приймати все написане за стовідсоткову істину точно не варто.
Читалося майже відмінно. Стилістично Генріх Манн абсолютно не поступається своєму більш відомому братові. І здебільшого текст дуже глибокий, насичений і одночасно дуже комфортний для сприйняття. Правда, в окремі моменти оповідання зміщувалося то в бік філософствувань, то в бік метафізики, а то і зовсім і набувало якийсь патетичний відтінок, і ось тут доводилося пригальмовувати через деякою тимчасовою ваговитості стилю. Але в основному роман відрізняють дуже потужні, видовищні сцени (Варфоломіївська ніч описана неймовірно пронизливо) і сильні, наповнені змістом діалоги, які можна тільки похвалити. А всебічно розкритий характер головного героя, ретельно промальовані етапи розвитку його особистості роблять твір ще більш цікавим і значущим.
