Історія життя горловчан Мірошниченко: в умовах війни тільки сім'я може захистити дитину

1. Історія життя горловчан Мірошниченко: в умовах війни тільки сім'я може захистити дитину

Історія життя горловчан Мірошниченко: в умовах війни тільки сім'я може захистити дитину

Горлівка, Бердянськ, Дзержинськ, Зайцеве, Коростишів, Трускавець, Краматорськ. Тільки за останній рік сім'я Мірошниченко встигла пожити в цих містах, рятуючи дітей від війни. Однак ні втрата житла, ні матеріальні труднощі, ні страх перед невідомістю - нічого не зруйнувало цю сім'ю. Тетяна та Ігор виховують п'ятьох прийомних дітей, старша прийомна дочка вчиться в одному з київських вузів, два народжених сина теж живуть окремо. Про те, як велика сім'я змогла вистояти в умовах війни, Тетяна Іванівна розповіла «Сирітству - ні!».

Перший шок або як боротися з власним безсиллям

Тетяна народила двох синів, і як багатьом жінкам, їй дуже сильно хотілося дочка. Спочатку діти маленькі, робота - було важко і часу не вистачало. Коли сини виросли, вмовила їх на сестричку. Ігор, завжди надійний і все розуміє, підтримав дружину, навіть коли Тетяна заговорила про дитячий будинок.

«Думала: візьму дівчинку - будуть сукні, стрічки, буду спілкуватися з нею, - згадує Тетяна», - гуляти, ділитися всім потаємним ... Але я не думала навіть, що дитині буде не до цього в одинадцять років, у неї більш складні проблеми. За два дні, як у нас з'явилася станемо, ми, вся сім'я, були шоковані. Ось уявіть - чудова дівчинка, добре ім'я ... Забігаючи вперед скажу, що зараз вона наша гордість. А дев'ять років тому - тільки говорю слово їй - щось суто наше жіноче, і вже через хвилину чую: «Все? Я можу йти?". Я не могла зрозуміти: у чому причина? Мені здавалося, вона ігнорує мене, не хоче розмовляти. А насправді для неї було навантаженням - щось обговорювати, вести довгі бесіди. У дитини просто не було на це фізичних і моральних сил. У його вихованні, крім чисто побутових прогалин, була величезна педагогічна занедбаність. Через кілька тижнів я сказала чоловікові: «Я залишаю роботу, повинна допомогти станемо. Ми взяли дівчинку і залишаємо її наодинці з собою, з її проблемами ».

На два роки Тетяні довелося забути про роботу, хоча професією була задоволена. За фахом вона інженер-будівельник автомобільних доріг. Все покинула заради станемо. Тетяна вчила дочку логічно мислити, вчила доглядати за собою, вчила етикету. Вони робили разом уроки, розбирали кожну пропозицію, і станемо швидко пішла в гору, і відчула себе щасливою. Батьки пишалися і дочкою, і результатами роботи, і Тетяна вже подумала шукати нову роботу.

І прийшла осінь, рік завершувався, і районна влада заметушилася. Той далекий, як зараз здається, 2008 рік в Україні був роком дитини - потрібно було створити ще хоча б одну прийомну сім'ю в районі. З іншими сім'ями не складалося, подзвонили Мірошниченко: «Не хотіли б взяти ще дітей?».

«Якраз напередодні вночі ми з чоловіком про це говорили. Щось таке відчували. І якщо до нас звернулися, нам повірили, хто знає, може дійсно, така наша доля - допомагати дітям. У нас з'явилося відразу ще четверо дітей: Ігоркові тільки 6 років, дві сестрички рідні - Олена і Вікуся, і Женечка. Це була просто пісня! .. - Не стримує емоцій Тетяна. - Я думала, що знаю вже все про дітей - помилялася. Хоча ми, знову ж таки, проходили навчання і мали досвід зі станом, але і цього було недостатньо - нові діти, нові проблеми.

Вікусю ми садили на руки, брали її руку в свої руки і вчили писати, тому що вона просто не могла на місці всидіти - крутилася, крутилася, як Мауглі. Крім уроків, з ними усіма потрібно було займатися індивідуально. І наша станемо, їй тоді вже було 13, подивившись на них, сказала: «Мама, це ж і я себе так вела ...». Діти розуміли, що станемо теж з дитячого будинку, і вони слухалися її. Вони не корилися нашому середньому синові, що не слухали нашого старшого сина, якому було вже 18 років, а ось станемо вдавалося ставити їх на місце. Зараз це чудові, не побоюся сказати - Супердіти! Віка, про яку в школі кричали: «Зробіть їй довідку, нехай не вчиться у нас», зараз - капітан обласної жіночої команди по футболу, кандидат у всеукраїнську. Це просто наша гордість. Все це праця, це час, але це все не дарма ».

Як ми рятувалися від війни

Сім'я Мірошниченка зараз живе в Краматорську. У Горлівці залишився будинок, де починалася їхня велика родина. Це унікальне місце - перебудований дитсадок, де проживало п'ять родин ДБСТ. Була робота, були друзі, був мир ... І в один день довелося все змінити.

«В кінці травня минулого року до нас прийшли озброєні люди. Ми запитуємо: «Хто ви?». А вони: «Ми ввічливі зелені чоловічки», - ділиться Тетяна, - В руках вони тримали карту. Тоді заїжджати в місто багато чеченців, і їм потрібно було десь розселяти людей. Але це ми потім зрозуміли. Спочатку дуже злякалися. Вони прийшли ввечері і кажуть: «Ми прийшли, щоб обстежити об'єкт». Їх не хвилювало, що тут діти. І коли вранці ми дізналися, що вони зайняли дитячий табір під містом, зрозуміли, що в пошуках житла втратили чинність ».

А ми як раз отримали путівки для дітей. Раз на рік у них прийнято їздити на відпочинок. Але прийшло тільки дві путівки. І що ми двох відправимо, а інших залишимо ?! У місті така складна ситуація, нічого незрозуміло, страшно, і невідомо коли нам виплатять допомогу на дітей, але ми придбали путівки всім дітям - нехай хоч вони не бачать всього безладу ».

А через десять днів, коли діти були вже в таборі, самопроголошена влада так званої «ДНР» віддає наказ зібрати всіх дітей-сиріт та вивезти їх до Росії. Хто як міг, так і рятувався, терміново виїжджали з міста, або їхали разом з дітьми, тому що невідомо, як і де вони потім знайдуться, побачаться ».

Тетяна згадує про той час з тремтінням в голосі: «Найбільше нам потрібно було зберегти атмосферу сім'ї. Те це у нас вийшло, незважаючи на військові дії. Сім'я - це тепло, затишок, злагода, безпека. Діти до цього звикли, і поки вони в родині - вони в безпеці. Ми пояснювали: «Діти, ситуація така складна, і вам краще побути ще одну зміну в таборі, а ми за цей час знайдемо місце, де нам усім жити».

Ігор знайшов житло в Бердянську. За дітьми в табір поїхав особисто. Близько моря вони місяць знімали дешеві кімнати. Виплати на дітей до сих пір були «заморожені», поки розрахунки не перевели на мирну територію України. Та ще й робота Ігоря залишилася в Горлівці. Бердянськ був не по кишені. Втім, повертатися було небезпечно. Сім'я трималася купи, як ланцюжок, і на допомогу прийшли бабусі з дідусями. Ігор взяв хлопців і поїхав до своїх батьків в Дзержинськ, а Тетяна з дівчатками приїхала в своїй матері і батька в Зайцеве.

Тетяна: «Зайцеве - підконтрольна Україні територія, але все кілометр від Горлівки. Там все стріляло, все літало. Національна гвардія з літа намагалася закріпитися в майорських і, звичайно, їх постійно обстрілювали без кінця. І це все літало між нами. Останній жах, який був в Жованке цього літа, ми вже не бачили. Встигли виїхати. І, Слава Богу, але в минулому році ми бачили всі ці обстріли. Ховалися в підвали. Я згадала всю цивільну оборону, розповідала дітям, чому вчилася в школі, коли була молода. Ми організовано спускалися в підвал, запалювали свічки. Чекали: ось-ось нас звільнять, і закінчиться війна ».

В середині серпня Тетяна відчула, що потрібно готуватися до зими: шукати школу, житло, щоб всі жили разом, а ще потрібно забрати з Горлівки теплі речі. Коли пробралася крізь все блокпости, побачила порожнє місто.

«Все люди поїхали. Порожнеча поглинала, було страшно. Щось зимовий я вивезла, згадує Тетяна. - Їхала і думала, як добре, що станемо надійшла в Києві. Коли вона закінчила школу, одночасно надійшла в три вузи - в Києві, Донецьку та Харкові. Я їй сказала: «Їдь до Києва». «Мама, ну як? Я хочу ближче до дому », - говорила вона. Мені, звичайно, хочеться, щоб дочка була ближче, але столиця - більше можливостей. І ось, бачите, як відчувала ... »

Надійний тил при будь-яких обставинах

Кінець серпня 2014. Фронт наближався до Дзержинську та Зайцеве. Ігор і двоє старших синів завчасно виїхали поїздом до Коростишева (Житомирська область). Там їм порадили центр, який приймав переселенців. Тетяна на машині з молодшими дітьми дісталася пізніше.

Довго жити в умовах гуртожитку сім'я теж не могла. Чи не для цього вони забирали дітей з інтернатів, щоб знову малюки жили без власного кутка. Ігор в інтернеті шукав окреме житло для всієї родини. Але це не так просто - розселити разом п'ятеро дітей, двоє дорослих синів і батьків.

«Раніше нам 130 квадратів метрів житла було мало. Тепер ми в 60 прекрасно поміщаємося - ми все одне ціле, навіть в цих складних умовах. Щоб не було, діти абсолютно нам довіряють, і ми їм довіряємо, - розповідає Тетяна. - З житлом нам погодився допомогти один хлопець в Трускавці. Він також переселенець. У самому Трускавці для нас знайшлася трикімнатна квартира. Перші, з ким ми познайомилися в місті - це одна чудова молода пара. Їх мама працює за кордоном, і ця жінка оплатила нам 2 місяці оренди. Уявляєте ?! Місцеві, як тільки дізналися, що ми велика сім'я, відразу почали допомагати. Директор ресторанчика, який був поруч, привіз нам два мішки картоплі, мішок моркви - нам вистачило на всю зиму ».

У школі дітей взяли чудово. Спочатку, поки не встигли познайомитися, діти Мірошниченко пару раз почули «москалі», але інші батьки швиденько пояснили своїм дітям, що це ж такі ж українці, як і вони. А потім горлівські «москалі» як почали говорити українською, здружилися з усіма і добре вчилися. До сих пір спілкуються, переписуються.

«І ми, і вчителі були задоволені, - каже Тетяна. - Ніхто не очікував, що наші діти добре вчаться - мовляв, велика родина, як-то тягнуть потихеньку. У нас не так, тому що я знаю, що якщо біологічна дитина прийде до школи без гудзики, ніхто і не помітить, а коли наші прийдуть не в тому одязі, відразу почнеться: «а набрала дітей! ..» Але у нас все добре . Нещодавно зателефонувала вчителька Жені і Вікі. Дівчата зараз в дев'ятому класі. Мені було дуже приємно почути, як вона позитивно вражена. Сказала, що діти внесли в школу якусь живу хвилю: активні, працьовиті і вчаться з задоволенням.

Я всюди з дітьми. Концерт, школа, прогулянки - що б не було. Звичайно, ми віримо, що повернемося. Що буде мир. У Горлівці у мене є подруга, яка теж стала мамою ДБСТ ще в мирний час. І пишаюся тим, що дивлячись на нашу сім'ю, їй теж захотілося допомогти дітям. Можливо, хтось і в Трускавці задумався над тим, щоб допомогти дітям, у яких немає батьків ».

З першого вересня цього року діти Тетяни та Ігоря Мірошниченка пішли вчитися до школи в Краматорську. Сім'я переїхала ближче до батьків - бабусі і дідуся. Незважаючи на переїзд і чергову зміну школи, діти не з'їхали в навчанні, не мають ніяких проблем з друзями або вчителями, у них є справжній надійний тил - сім'я.

ДЖЕРЕЛО