Любор Нідерле. Слов'янські старожитності. М. 1956 р .: Новий Акрополь, 2010 рік. М. Книга друга. Життя древніх слов'ян. Глава II. Життя слов'ян. М'ясна і рослинна їжа слов'ян.
м'ясна їжа
Землі, в яких мешкали слов'яни в X столітті, з надлишком забезпечували їм їжу, необхідну для існування і збереження здоров'я. Вони не відчували нестачі навіть у вишуканих стравах.
Для м'ясного столу слов'яни знаходили в великих лісах величезна кількість різноманітних тварин, перш за все з сімейства оленячих. Крім цього, господарство слов'ян в X столітті вже настільки розвинулося, що вони могли вирощувати отара овець і великої рогатої худоби, головним же чином овець і свиней. Всі ці давало їм більш ніж достатня кількість м'ясної їжі, хоча худобу з власних стад вони били лише у виняткових случаях107.
Ян Пейскер, який намагався довести, спираючись на що відноситься до VI веку108 повідомлення Псевдо-Цезаря, що слов'яни аж до X століття були вегетаріанцями, не мали худоби, виявився на хибному шляху. По-перше, повідомлення Псевдо-Цезаря Назіанського за своїм характером абсолютно недостовірно, і до того ж Пейскер перевів його неправільно109. По-друге, наявність у слов'ян худоби і полювання на лісових і степових тварин, так само як і вживання слов'янами в їжу м'яса тварин, підтверджується великою кількістю даних, які я ще викладу у відповідному розділі глави VIII.
Є також кілька безпосередніх повідомлень про те, що слов'яни в X столітті вживали в їжу м'ясо, причому, ймовірно, не тільки бояри або князі, але і простий народ 110. Необхідно також визнати, що слов'яни знали і вживали в їжу і молоко (молоко) солодке і кисле, кисле, так званий тварог' і сир (сир'), про що, незалежно від їх проісхожденія111, свідчить древній і общеславянский характер цих слів, а також кілька прямих, що відносяться до Χ-ΧΙΙ століть звісток про західних, північних і східних слов'янських землях. За ним ми судимо, що слов'яни виплачували Німецької імперії данину сиром, що в Росії, де сир був звичайною їжею, його з дотриманням відповідних обрядів приносили в жертву ідолам і поряд з молоком їли на домашніх святах. Так, Пржемисл, згідно з древньою традицією, також їв хліб і сир, коли посли Лібуше звали його на чеський трон112.
На підставі тих же джерел можна бачити, що церковну десятину в багатьох випадках слов'яни виплачували поросятами, курми, півнями і гусьми, що знову свідчить про те, що слов'яни вирощували і вживали в їжу домашню живність. Правда, Ібрагім ібн Якуб каже, що слов'яни на Заході уникали є курей, побоюючись можуть трапитися через них хвороб, але він же вказує, що вони їли яловиче м'ясо, гусей і тетеревів 113 А російські церковні повчання згадують про вживання яєць, сліди яких знаходять іноді і в могілах114.
Все викладене вище доводиться безліччю свідчень, що відносяться до X і XI векам115.
Отже, якщо слов'яни на початку нової ери вже вживали в їжу м'ясо, то без сумніву, що не християнство принесло з собою його употребленіе116, так як м'ясо служило слов'янам їжею ще до того, як вони прийняли нову віру. Вельми численні також докази, які представила археологія, так як в могилах Χ-ΧΙΙ століть ми досить часто знаходимо залишки похоронних бенкетів, що влаштовувалися на могилі, - кістки різних домашніх і диких тварин, головним чином кістки овець, свиней і в меншій кількості кістки рогатої худоби , курей і півнів.
Крім м'яса тварин і птахів, слов'яни вживали в їжу рибу, якої рясніли слов'янські країни. Згадки про вживання в Росії риби та ікри починаючи з XI століття досить численні 117.
Рослинна їжа слов'ян.
Хоча ні про яке вегетаріанство слов'ян-язичників не може бути й мови, все ж головну їх їжу становили хлібні злаки, стручкові і овочі. Що вирощували слов'яни, ми докладніше розглянемо далі в розділі VIII. Тут же хочу обмежитися лише перерахуванням вегетаріанських страв, відомих слов'янам в кінці язичницького періоду.
Хлібні злаки, з числа яких вирощувалися жито, або жито (р'жь) (Secale), пшениця (Triticum), ячмінь (jęcbmy) (Hordeum), овес (ов'с) (Avena) і найбільше просо (пшоно) 118 (Panicum miliaceum, P. italicum), слов'яни вживали в їжу або у вигляді розмочених і підсмажених зерен (крупа, злагодити, пражьмо), або в размолотом вигляді, у вигляді борошна (брашьно), з якої на воді або на молоці варять кашу 119, або, нарешті , у вигляді хліба, який випікали на вогнищі, розпечених каменях або в печі.
Як вказують деякі російські повчання першого періоду християнства 120, з борошна випікали найрізноманітніші вироби, які мали різні назви, але основними, найпоширенішими були калачі та пироги, що готувалися на меду з хорошою борошна, а також простий прісний (НЕ квашений) або кислий хліб.
Медовий калач розміром в людський зріст підносили в Арконе ідолу бога Святовита; про калачі, які випікалися в монастирі св. Георгія в Празі, згадує Козьма Празький під 1055 роком; в давньоруському «Житії св. Феодосія »також йдеться про калачі, що намазали медом і посипаних маком 121. До калачі відносяться і стародавні весільні короваї, про які ми вище вже згадували.
Спочатку хліб, ймовірно, виготовлявся у вигляді прісних (НЕ квашених) коржів, які пекли в попелі вогнища або на розпечених каменях. Хоча це безпосередньо і не засвідчено джерелами, проте на підставі загального рівня слов'янської культури можна не сумніватися, що слов'яни знали хліб і випікали його здавна. І якщо при цьому термін, що позначав на початку нашої ери хліб, а саме спільнослов'янське хлеб', був не власне слов'янського, а німецького походження - від laib, готське hlaifs 122, то це скоріше є новим доказом тісних зв'язків з готами, з чого, однак, не можна робити висновок, що слов'яни до спілкування з готами, в III і IV століттях не знали хліба. Я вважаю, що тут ми знову стикаємося з фактом, коли слов'яни перейняли від германців нову назву предмета, який був вже їм знайомий раніше. Таке запозичення могло мати місце швидше за все з тієї причини, що вони бачили в німецькому хлібі щось відмінне від їхньої поживи на дорогу або за формою, або за способом виготовлення; можливо, це був хліб житній, квашений і до того ж добре випечений в печі. Таким чином, це, ймовірно, лише заміна якогось більш давнього місцевого назви, подібна до тієї, яку ми бачимо в запозиченні німецьких слів миска (misa), блюдо, хиж' (хатина, курінь), д'ска, стріла, овощ', для яких слов'яни, безсумнівно, мали свої власні давніші назви.
квас був відомий слов'янам вже в кінці язичницького періоду. Є повідомлення, що відноситься до кінця X століття, що в Білгороді жінки варили з вівса і пшениці «кисіль»; в XI столітті повідомлялося, що в Києві випікали хліб, замішаний на квасі, а в XII столітті там же згадується житній квас 123. Хліб найчастіше випікали з жита або ячменю, а в тяжкі часи і з висівок, полови і лободи (Atriplex). На Русі хліб замішували і пекли тільки дівчата і жінки.
Поряд з вживанням згаданих хлібних злаків стародавні слов'яни, згідно зі збереженими известиям, готували і різні юшки (вуха - приготована з м'яса, укроп' - з овочів, обидві засвідчені на Русі в XI столітті). З стрічкових вживався горох (Грахов), сочевиця (lęšta, чочовіца, сочовіца, сочиво) і боби (боб'), з овочів - цибуля і часник (цибуля, чесн', чеснок'), морква, редька, огірки, мак. За винятком часнику, всі останні назви запозичені з німецької та грецької мов. Це вказує на те, що, цілком ймовірно, разом з терміном до слов'ян були занесені з інших країн і самі овочі. Але всі ці запозичення відбулися ще до X століття, так як найменування цих овочів є спільнослов'янськими і частково засвідчені вже в Χ-ΧΙ століттях.
Також давніми є і інші слов'янські назви овочів: диня (Cucumis), гарбуз (Lagenaria), ріпа і капуста (Brassika) і брш'чь (Heracleum sphondylium), з якого готували суп, відомий пізніше під назвою російського борщу 124
Плоди слов'яни довгий час вживали в їжу тільки не культивовані (види Pirns, Prunus і Тгара), так як різні сорти дерев вони стали вирощувати лише під римським і німецьким вліяніем125. Від німців до слов'ян перейшло і колективне назву для культивованих фруктів - овоч (від старослов'янського овотье (ovotje)).
Деякі види фруктів мають давні місцеві індоєвропейські назви: абл'ко (Pirns), слива (Prunus), груша (Pirns communis), так само як черешня і вишня (чершьня, вішьня - Prunus avium, Pr. Cerasus), горіх (Juglans) і персик (перск'), ймовірно, в давнину були перенесені з Азії іранцями, греками і римлянами. Як свідчить Ібн Якуб, в X столітті у слов'ян вже було багато фруктових дерев, а Еббон згадує про священний горіховому дереві у язичницького святилища в Щетині 126.
Харчувалися чи слов'яни, подібно німцям, також і смаженими жолудями, точно не засвідчено, але це цілком можливо. В.В. Хвойка знайшов їх на Пастерском городище біля Чигирина на Київщині.
Приготування їжі у простого селянина, зрозуміло, не було складним. Однак бояри і князі за прикладом західних і південних дворів, безсумнівно, заводили собі кухарів, які готували їм більш майстерну їжу і велику кількість страв 127.
Приправи, які надають їжі більш приємний смак, знав здавна і простий народ. Це була насамперед сіль , Що служила тоді в слов'янських землях предметом жвавої торгівлі (див. Про неї в розділі IX) 128.
Масло, збите з молока, а також рослинна олія з маку і лляного насіння. Але оливкова олія, оцет і різні прянощі слов'яни дізналися пізніше, протягом I тисячоліття н. е., головним чином завдяки торгівлі з Італією і Візантією. Якщо візантійський воєначальник Приск поряд з різними дарами посилав задунайським аварам і прянощі (чорний перець, індійські листя, корицю та інші прянощі), то можна з найбільшою ймовірністю припустити, що такі ж прянощі отримували і слов'янські князі 129.
При їжі слов'яни користувалися ложками і ножами, що доводиться поруч знахідок в слов'янських могилах. Знахідки ложок (л'жіца) в могилах рідкісні, так як вони найчастіше були глиняними або дерев'яними, але зате є багато знахідок всіляких форм ножів. Досить часто зустрічаються ножі в формі наших сучасних складаних ножів 130. Деякі знахідки в слов'янських могилах, а також повідомлення в Київському літописі під 996 роком свідчать, що в X столітті при князівським дворі користувалися і металевими ложками. Дружина князя Володимира була незадоволена дерев'яними ложками, і тоді князь велів викувати срібні ложки, сказавши при цьому: «Сріблом і золотом не знайду собі дружини, а з дружиною добуду срібло і золото» 131.
Їли зазвичай сидячи на землі навколо великих мисок або сидячи навколо низьких столів, на яких і тепер їдять на Балканах, наприклад в Македонії. На святкових бенкетах, особливо княжих бенкетах (пір' від пити), приготування страв і сервірування столу були багатшими, і сиділи на таких бенкетах за столами на лавках або кріслах. У поморян в кожному будинку для гостей був приготований стіл, покритий білою скатертиною 132.
Разом з князем за стіл сідала і його дружина, а у російського князя, за свідченням Ібн Фадлана, і сорок дівчат - коханок 133. Цікаво також повідомлення про те, що пізніше, коли частина князів прийняла християнство, на бенкеті у такого князя бояри і князі , що залишилися ще язичниками, не мали права сидіти з ним за одним столом і повинні були сідати на землі перед дверима, як каже древній літописець, «згідно з язичницьким звичаєм» 134.
Про те, що пили слов'яни, стародавні звістки говорять порівняно більш детально, ніж про те, що вони їли. Все звістки сходяться на тому, що основним напоєм слов'ян був зварений на воді і перебродивший мед - по-слов'янськи мёдь, пізніше називався також медовини. Уже в 448 році слов'яни, які жили в Угорщині, коли через їх села проїздило посольство Феодосія II з ритором Пріском, пригощали імператорських послів медом (μέδος) 135. Що мед є основним напоєм у слов'ян, підтверджували пізніше Масуді, Ібн Руста, Перська географ і Гардізі , який повідомляв також, що кожен господар у слов'ян мав у себе в запасі по 100 дерев'яних посудин мёдовухі 136. з древніх російських звісток ми знаємо, що мед пили на тризнах, що мед був жертовним напоєм язичницьких демонів, а князь Володимир не тільки мав бочки з медом в княжому х пагорбах в Бєлгороді і Києві, але навіть, щасливо уникнувши пастки, підлаштований йому печенігами в 996 році, наварив в ознаменування цієї події 300 проварена меду для частування запрошених їм гостей137. Про західних слов'ян в життєписі єпископа Оттона Герборда повідомляє: «vinum autem пес habent, sed melleis poculis et cerevisia curatissime confecta vina superant falernica» 138.
Як і в сусідніх Литві та Німеччині, так і у слов'ян поява медового напою при наявності великої кількості лісів, повних бджіл і борт, було цілком естественним139. Мед і віск здавна були також одним з головних предметів експорту з прикарпатських земель140, і тому не дивно, що ми зустрічаємо мед серед продуктів. Слов'яни підкорені німецьким володарям повинні були їм виплачувати данину медом. Це підтверджується і грамотами X века141. Мед варили на воді, а потім протягом приблизно 14 днів мед бродив. Напій цей довго не зберігався, і пити його потрібно було незабаром після його приготування.
Поряд з медом з X століття згадується також і пиво , Напій, що готується з ячменю або вівса.
Пиво згадується в грамоті Оттона від 949 року серед предметів, що входять в данину, що збиралася з слов'ян (tres medones, duasque cerevisias), і в сучасній слов'янської легендою про св. Вацлава, коли Болеслав пропонує братові «пиво» 142. Можливо, до цього напою ставиться назва ол', оловіна, яке або було перейнято з німецької мови, або було древнім індоєвропейським найменуванням 143.
Безперечно слов'янським є назва квас', відоме на Русі вже за часів Володимира 144. Виготовляється він в Росії з різною борошна або печеного хліба і солоду. Вживання хмелю при варінні пива засвідчено у слов'ян, спочатку у чехів, а з XI століття і на Русі 145. Давньослов'янське слово хміль вважається запозиченим від фінів або тюрко-татар146. На відміну від нього термін слад' (солод) є старослов'янським.
Приготування кумису з кобилячого молока і вживання його в якості напою у слов'ян засвідчено; про нього згадує тільки Ібн Руста, коли пише про правителів одного слов'янського племені на Русі 147. Вино було завезено до слов'ян швидше за все з Італії, через Дунай, при посередництві германців, так як общеславянский термін вино - латинського походження, а торгівля вином згадується в Німеччині з I в. до н. е.148
Слов'яни познайомилися з вином і пили його вже в першій половині I тисячоліття н. е., проте виготовлення вина в західних і східних слов'янських землях засвідчено лише в XI і XII століттях, коли в чеських (з 1057 роки) і польських (з XII століття) грамотах згадується вперше Vineal і Vini-tores. Тільки на південь від Дунаю, що цілком природно, нам відомі у слов'ян виноградники, обробляють ще до IX века149.
Пили слов'яни, як і інші навколишні їхні народи - скіфи, кельти, пруси і германці, - багато, особливо на святкових бенкетах, давнє слов'янське назва яких пір' походить від слова пити. Особливо великими були похоронні бенкету - тризни (див. Про них наступну главу), на яких слов'яни пили вже понад усяку міру 150.
Вже Ібн Фадлан згадує, що руси п'ють вдень і вночі, а іноді навіть помирають з кубком в руках, а князь Володимир підтверджує той же в наступних словах: «Русі є радість пити, не можемо без цього бити» 151.
Про те, як пили слов'яни, і про характер слов'янських бенкетів ми знаємо мало, менше, ніж традиції продовжує зберігатися нам про бенкетах німецьких. Відомо лише, що коли слов'яни пили вино, то при цьому співали, намагаючись один одного перевершити - «хто влаштує кращий бенкет» 152, і що кубки або роги (турьи, бичачі) п ереходілі з рук в руки до тих пір, поки гості в стані були пити. У полабських слов'ян гості при цьому щось вигукували і вимовляли якісь заклинання, звернені як до доброго, так і до злому богам153. Ряд подібних згадок про «наповненні бісівської чаші» під час язичницьких свят зустрічається і в російських церковних поученіях154, і якщо, згідно з давньою легендою X століття, св. Вацлав підняв на бенкеті чашу в честь св. Михайла 155, то це не що інше, як відгомін стародавніх заздоровниць в честь язичницьких демонів, місце яких зайняв тепер архангел. Те ж саме являє собою і спів тропарів в древньої Русі, а також спустошення чаші після кожного гімну 156.
Участь в бенкетах було правом не тільки чоловіків, а й жінок, а про те, що жінки також вміли пити, свідчить звістка про одну слов'янській княгині в північній Угорщині, яка їздила, як воїн, і пила без мери157. Не дивно, що голоси перших християнських священиків підіймалися проти слов'янського пияцтва. Від безмірного пияцтва застерігає князь Володимир Мономах, а благословенний Федосій Печерський у своєму Повчанні до народу вигукує: «Горе перебувають в пияцтві!» 158
---------------- ***
107. Див. У Длугоша, який на початку своєї хроніки перераховував багатства польських земель.
108. Pseudocaes., Dialogi, 110 (Mignę, Patr. Gr. XXXVIII, 986). «Źiv. st. Slov. », I, 165.
109. Див. «Źiv. st. Slov. », I, 166. 110. Там же, 169.
111. Точка зору Я. Пейскера, зрозуміло, зовсім інша. На його думку, слов'яни для своїх потреб худоба не вирощували і лише бачили його у своїх німецьких і тюрко-татарських панів, у них же, зрозуміло, вони бачили і засноване на розведенні худоби молочне господарство. На його думку, давньослов'янське молоко (від melko) було перейнято від німецького melca, а слово тварог' було запозичене знову таки з якогось тюрко-татарської мови (пор. Джагатайское turak, тюркське torak). Однак таке тлумачення як по суті, так і з лінгвістичної точки зору неправильно. По суті, воно неправильно тому, що в обох випадках на підставі запозичень з чужої мови, не можна робити висновок, до якого прийшов Пейскер; з лінгвістичної ж точки зору це є хибним тому, що факт запозичення обох слів серйозно спростовується деякими дослідниками (Ягич, Янко, Бернекер, почасти й Брюкнер). Молоко - це древнє індоєвропейське слово, яке слов'яни зберегли з найдавнішої епохи індоєвропейської єдності, а слово тварог' Янко тлумачить як власне слов'янське, утворене від слова творити, тобто м'яти кисле молоко. Таке ж тлумачення представив ще до нього Г. Гей (див. Також С. Младенов, Revue des Etudes slaves, IV, 1924, с. 195). Свою точку зору Я. Пейскер виклав в наступних роботах: Die alteren Beziehungen der Slaven zu Turkotataren und Germanen, (Berlin, 1905,); The expansion of Slaves (The Cambridge Medieval History, II, 1913). Зроблений мною докладний критичний розбір коментаря Пейскера можна знайти в «Ziv. st. Slov. », I, 167, III, 135, 146 і в моїй статті в« Revue des Etudes slaves », II, 1922, с. 19.
112. Kosmas, 1.6. У тому ж джерелі ми можемо прочитати, що в Чехії їли сир, додаючи до нього невелику кількість кмину і цибулі (II.27).
113. Ibrahim (ed. Westberg), 59.
114. «Źiv. st. Slov. », I, 173 і W. Klinger, Jajko w zabobonie łudowym, Rozprawy akad. Krak., XLV, 1910.
115. «Źiv. st. Slov. », I, 168, 170, 382; III, 136-161. Ці докази можна доповнити Бревновской грамотою від 993 року (виплата данини сиром) (Friedrich, Codex Bohem., 1.349) і грамотою Оттона I від 949 року, по якій слов'яни в Бранибор (Бранденбург) обкладалися даниною поросятами, гусьми і курми. У свою чергу, грамоти князя Генріха I (від XII століття) також вимагають курчат від мекленбургских слов'ян (Meckl. Urkundenbuch, 1.56, 84, 110, Codex Pomer., 1.20). то ж то треба і від франкських слов'ян (Kętrzyński, Про Słowianach, 37 si.).
116. Воно швидше забороняло їм вживати його. Див. Ebbo, 1.12; Thietmar, IX (VIII), 2; лист папи Захарія, Mon. Germ. Epist., III, 370. Обидві церкви забороняли також вживання крові.
117. «Źiv. st. Slov. », I, 175.
118. Див. Свідоцтва в «Źiv. st. Slov. », I, 178-181. Ібн Руста пише в X столітті про слов'ян наступне: «Найбільше сіють вони просо. Під час жнив беруть вони просяні зерна в ковші, піднімають їх до неба і говорять: "Господи, ти, який до цих пір постачав нас їжею, наділи і тепер нас нею в достатку" »(А.Я. Гаркаві, указ. Соч. , 265). Про те, що найбільше сеялось просо, свідчить ряд звісток. Просо поряд з житом, пшеницею, ячменем і вівсом засвідчено також археологічними знахідками.
119. Каша - древнє спільнослов'янське слово. В XI ст. на Русі з'являється обрядова каша, запозичена разом з її назвою з грецького обряду (коливо, кутя). Див. «Ziv. st. Slov. », I, 182. Обидві вживалися, головним чином, на святах на честь померлих.
120. Mansikka, Religion der Ostslaven, 1.184.
121. Saxo Gram. (Ed. Holder), 566; Kosmas, II.14; «Житіє св. Феодосія »(вид. Філарета), 134.
122. Така за невеликими винятками (Козловський, Педерсен, Младенов) звичайна точка зору лінгвістів. «Źiv. st. Slov. », I, 184.
123. Лаврентіївському літописі, 125 (ПВЛ, 1.87). «Житіє св. Феодосія »(вид. Філарета), 150; Питання Кирика, Сави та Іллі з відповідями Ніфонта, єпископа новгородського і інших ієрархічних осіб (1130-1156 рр.) Російська Історична бібліотека, VI.32. Інші дані див. У «Źiv. st. Slov. », I, 185.
124. «Źiv. st. Slov. », I, 187-189, 382. У« Заповіді св. батько »в якості звичайної їжі російських ченців XI століття перераховуються: молоко, сир, яйця, риба, сочиво, горох з оливковою і маковою олією і м'ясо на обід або вечерю (Е.Е. Голубинський, Історія російської церкви, I, II вид. , 531, 532, 546). Сочиво в древньої Русі було також збірним назвою всіх стрічкових. Польські відлюдники харчувалися овочами і тільки зрідка хлібом. Риби і м'яса вони взагалі не їли, а стручкові або пшоно - тільки у свята (Kosmas, II.26 під 1004 роком).
125. Вирощування плодових дерев проникло до Німеччини також з Італії в період Римської імперії. У капитулярии «De villis» Карла Великого від 812 року на плані монастиря св. Гавана від 820 року ми вже бачили в садах всі види плодових дерев.
126. Ibrahim (ed. Westberg), 59; Ebbo, Vitta Ottonis, 111.18. Пор. також назва річки - Орєхова, в грамоті від 1181 роки (Codex dipl. Saxon., 1.1.342).
127. Прібіслав, князь Ваграм, 1156 року влаштував на честь єпископа Гарольда бенкет, на якому подавалося 20 страв (Helmold, 1.82).
128. «Ziv. st. Slov. », I, 198-200. Сіль була відома з найдавніших часів всім індоєвропейцям. Про це свідчить і те, що сіль є терміном общим не тільки для слов'ян, а й для всіх індоєвропейських народів: грец. - άλς, лат. - sal, іран. - salami, Кимр. - halan, гот. - salt, древнерусск. - sal, арм. - at, слов'янськ. - сіль. 129 Theoph. (Ed. Boor), 278, Anastasius (ed. Boor), 171. Такі ж подарунки роздавав в 448 році варварським князям в Угорщині і посланник Пріска (Priskos, Pan., 8).
130. Про знахідки ножів і ложок і їх формах см. Докладніше «Źiv. st. Slov. », I, 201, таб. VII.
131. Лаврентіївському літописі (ПВЛ, I, с. 86).
132. Herbord, II.41.
133. А.Я. Гаркаві, указ. соч., 101.
134. Легенда Християна (про св. Вацлава), ed. Pekai, 135, 171; Anon, de conv. Bagoariorum et Carantanorum, 7.
135. Назва іншого згаданого там напою, виготовлявся з ячменю (κάμος), з'являється у балканських слов'ян з X століття (komina), проте слов'янське походження його вельми сумнівно.
136. Masudi (Ibrahim, ed. Westberg, 60); Ібн Руста (Гаркаві, указ. Соч., 265); Перська географ (4 ed. Туманського, 135); Kardizi (ed. Bartold, 123).
137. Лаврентіївському літописі, с. 56, 122, 123, 125. Російська Історична бібліотека, VI, 31, 32, 41, 50 і т. Д., «Ziv. st. Slov. », I, 209.
138. Herbord, II. 1.
139. Про бджільництво у слов'ян див. Далі, в гол. VIII.
140. Pausan., 1.32, 1.
141. Див. Грамоти Оттона I від 949 року (Cod. Pomer., 1.20).
142. Pastrnek, VSstnik Kral. spoi. nauk., 1903, 65.
143. Інша давня назва брага - braha швидше за все було запозичене з кельтської мови ( «Źiv. St. Slov.», I, 211). Окоттё, див. Вище, прим. 135.
144. Лаврентіївському літописі під 996 роком, а пізніше і більш часті згадки (ПВЛ, I, 86).
145. В грамотах Опатовіцкого і Вишеградського монастирів, датованих близько 1073, 1088 років; Лаврентіївському літописі, с. 82 (під 985 роком - хміль) і у Барбате (Rad., LXIII, 118).
146. «Źiv. st. Slov. », I, 212.
147. А.Я. Гаркаві, указ. соч., 266. Див. Revue des Etudes slaves, II.32.
148. Gac., Germ., 23; Caes., De bel. Gal., 11.15; IV.2.
149. Докладні підтвердження див. У «Ziv. st. Slov. », I, 214-215. Втім, Козьма (1,5) говорив про виноградниках в Чехії з часу Пржемисла і, таким чином, вважав їх дуже стародавніми. Див. Про це далі, гл. VIII.
150. Підтвердження см. В «Źiv. st. Slov. », I, 216.
151. А.Я. Гаркаві, указ. соч., 96. Лаврентіївському літописі (ПВЛ, 1.60).
152. Канонічні відповіді митрополита Іоанна II (1080-1089). Російська Історична бібліотека, VI.16.
153. Helmold, 1.52; см.главу VI.
154. «Źiv. st. Slov. », I, 218.
155. Legenda Kristianova (ed. Pekai), 155, 184.
156 «Ziv. st. Slov. », 1. 157. Thietmar, VIII.3 (IX.4). 158. «Ziv. st. Slov. », I, 219.
джерело
Російська їжа в Ріг-Веді.
