Михайло Баришніков: «Я в театрі. Чого вже тут викручуватися »

Михайло Баришніков. Фото - Pavel Antonov

15 жовтня 2015 року великий танцюрист вийшов на сцену Нового Ризького театру у виставі Алвіса Херманіса «Бродський / Баришніков».

Місто шумить, як розтривожений вулик. Перекупники тріумфують - ще кілька днів тому на порталі оголошень хтось відчайдушний благав продати квиток за 500 євро. Сьогодні, напередодні прем'єри, платили вже і 1750, якщо не брешуть, звичайно.

Про що вона плаче

- Ви знаєте, що люди ночували в наметах перед театром, щоб купити квитки на ваш спектакль?

- Знаю. Площина.

- «Ворота на батьківщину. Ну що ж. Дивись навколо, кому ще ти потрібен »... Ви відчули зараз, наскільки ви тут потрібні?

- Ну, «потрібні» ... Це затребування іншого порядку. Це затребування вистави, того, що ти робиш ... Але в буквальному сенсі - ні, не відчуваю. Я навіть коли в перший раз сюди повернувся після багатьох років - у мене цього почуття не було. Я Латвію не вважаю своєю батьківщиною. Але тут кладовищі. Могила матері.

- Те, що вас в Ризі впізнають на вулицях - сильно заважає жити?

- Намагаюся не звертати уваги.

- А бувають такі місця, де вам не потрібно ховатися під кепку і окуляри, щоб зберегти інкогніто?

- Бувають. Приємно, коли йдеш спокійно по вулиці або в музей ... Бувають такі місця. Не скажу, де! (Сміється.)

- По вулиці, в музей ... А в театр?

- Я ходжу в театр. Особливо коли приїжджаю до Лондона. Дивлюся, які вистави приходять до нас на Бродвей. У Чикаго, в Міннеаполісі іноді хороші постановки з'являються.

- Вам це цікаво чисто глядацьки або професійно?

- Я виріс у театрі. З дитинства моя мама мене тягала по театрах, незалежно від мови ... Вона ходила навіть в латиську драму абсолютно спокійно. Їй було дуже цікаво. Вія Артмане, наприклад: мама її любила, але не знала, про що вона грає. Вія Артмане плаче, а мама каже: «Про що вона плаче ?! Скажи мені! »Я починаю їй говорити, на нас все перешіптуються, перешіптуються - заткнитесь, будь ласка, це ж театр ... А я - скільки мені було, 7, 8, 9 років або там 10, - я говорю в повний голос, що вона там ...

Я говорив пристойно латиською, все розумів. Я говорив: ось вона плаче, бо від неї пішов цей молодий чоловік. А на нас перешіптуються ... Так само в кіно. Я пам'ятаю якісь фільми з Харалд Рітенбергсом, чорно-біле кіно, він грав якогось рибалки ... Мама, пошепки: «Про що це? Хто сказав? Що там таке? »

У школі - балет і опера, природно. Ми днями і ночами були в театрі. Дивились всі, від «Лебединого озера» до «Пікової дами» і до Вагнера. Просто було цікавіше всередині, ніж зовні або будинку.

Протягом останніх трьох років ми жили на Югле, ми переїхали з центру. Я робив уроки в трамваї, по дорозі туди і назад. Приїжджав пізно ввечері, йшов рано вранці ...

Починаючи з 64-го року я почав ходити в театри в Ленінграді. У БДТ, Александрінкі, до Володимирового (Ігор Владимиров керував Театром ім. Ленсовета. - Rus.lsm.lv), в Коміссаржевку (Театр ім. Комиссаржевской - Rus.lsm.lv). Мені було цікавіше ходити в драму, ніж навіть ... Ні, я ходив і в філармонію, але не так часто.

Я познайомився відразу ж з театральними людьми, які були набагато старші за мене. Вони мене затягнули в театр. Я познайомився з Петром Наумовичем Фоменко, він був Петя для мене тоді. Ми так подружилися ... і до кінця його життя. Я навіть привіз один раз разом з Лінкольн-центром його вже московський театр, «Війну і мир», за Пушкіним спектакль з Кутепова ( «Єгипетські ночі» - Rus.lsm.lv). І потім, після його смерті, - «Сімейне щастя» ...

З Лівою Додіним найтісніші були відносини ... Він був одружений на Теняковой ... З тих пір ми зустрічаємося дуже часто, то в Парижі, то в Нью-Йорку, то де ... на нейтральній смузі. З Віктором Новіковим (зараз - художній керівник Театру ім. Комиссаржевской, в кінці 60-х - завліт там же. - Rus.lsm.lv.), з його Ларк і Катька. Я Катьку віз на руках з пологового будинку, в таксі. Я багатьох віз в таксі з пологового будинку ...

Йосипа [Бродського] дочку - Анастасію Кузнєцову - теж віз з пологового будинку. Коли ми познайомилися з Йосипом в Нью-Йорку, я сказав - підсаджуйтеся, нам є про що поговорити ... і про кого ... «О, так», - говорить. З цього наша дружба і почалася.

- Ви ж в Пітері зустрічалися?

- Ні-і-і. У нас було дуже багато спільних близьких знайомих, Азадовский, Генка Шмаков, Маша Кузнєцова (Марія Кузнєцова, мати дочки Бродського Анастасії - Rus.lsm.lv), Гарік воску. Але вони мене боялися знайомити з ним. Говорили - у тебе будуть проблеми, поки не треба.

- Чому?

- Ой. Ну по-перше, говорили вони, якщо дізнаються, що ти знайомий з Йосипом, тебе не випустять в Болгарію навіть. Як же ж ... Кінець 60-х, початок 70-х. Він вийшов тільки з посилання. І, звичайно, мене дійсно нікуди б не пустили, якби знали, що у нас якісь дружні відносини, і в тому числі нормальні. Багатьох так тримали тоді. Хоча у мене в житті не було ідеї залишитися на заході, виїхати туди. Ніколи. І все рівно.

Ну як? Я бачив його один раз, він читав, я пам'ятаю, переклади і пару своїх віршів. Ми приїхали в СОТ, Гена Шмаков вів, і приїхав і Женя Рейн, і Найман, ще, може, хтось з пітерських, Кушнер ... Вечір поезії був ... Вони читали ... І я спускався за ним по сходах гвинтовий, хтось йому сказав - Йосип, може, ми тут, в ресторані СОТ, повечеряємо? Він так сіпнувся і каже - ти що ?! Я поруч був, за ним буквально. У нього на обличчі було - як хтось міг взагалі подумати, що він ... СОТ - для нього це була буржуазія. Цей крутеж, ці куртки шкіряні ...

Він намагався триматися осторонь від цих справ. І театр він не любив. Щиро. І не розумів, і не хотів навіть розуміти. І на народі бути - не любив. Але в знайомі компанії, де свої люди, де цікаві жінки, він із задоволенням приходив. І йшов часто не один ...

- Судячи з фотографій, в молодості він був дуже непоганий собою.

- Красень був. Красень був, дійсно. Його син, Андрій, коли приїхав на його похорон ... Я побачив, аж ось Йосип, абсолютно вилитий. Горде особа. Профіль. У нього магніт був такий серйозний в образі. І не зроблений. Фізіологія така. Дуже потужна.

- Алвіс Херманіс сказав, що цей спектакль - повернення. Ваше - на батьківщину. І до одного.

- Це була його ідея. Не моя. Він мені запропонував один проект, який я не міг зробити по всяких міркувань, потім я щось запропонував - йому не сподобалося, потім ще щось, ще щось ... І потім раптом - ось це. "Як це? Як це можна взагалі? ». Я приїхав до нього, він в цей час був в Мілані, переносив в Ла Скала "Солдатов» своїх, я теж був в Італії, після вистави ми зустрілися, довга розмова був ...

І я знав, звичайно, що він людина дуже принциповий і просто так, давайте там ловити рибу в каламутній воді - навряд чи ... Я був впевнений, що він знає, про що йдеться. У ніжному віці, нy я маю на увазі той ніжний вік, коли він почав читати вірші Йосипа, ця поезія стала для нього - метафорично - школою мужності ... Дорослішати він почав ментально на поезії Йосипа. І це він говорить, це його слова. І я йому повірив.

Ми працювали в Цюріху кілька днів. Потім почали читати один одному по скайпу годинами. Потім він приїхав до мене в Домініканську республіку - у нас літній будинок там - на пару тижнів, з сім'єю вже. Потім в Нью-Йорку тиждень, потім тут пару тижнів .... Так що у нас було достатньо часу.

Ми читали всі. Він відбирав.

У нього є такий принцип - якщо людина сидить посеред залу і не розуміє, про що розмова, з першого разу, - треба міняти. Так пішли всі посилання на велике минуле. Природно, Бродський не була такого рівня, як Цвєтаєва, яку потрібно зі словником читати людині неосвіченому, як мені. Ні, ну правда, я не жартую, у Цвєтаєвої дійсно нескінченні посилання на греків, на філософію, на всю італійську культуру, на німецьку, скажімо ...

Ну добре. Алвіс взяв «Портрет трагедії» -

Притиснутися до щоки трагедії! До чорних кучерів
Горгони

Хтось знає про Горгони, хтось не знає. Але взагалі, він залишив най-най просте. Інакше немає сенсу. Тому вийшло: ліричні вірші. Громадянські мотиви. І метафізика.

Час - час теж займало Йосипа. Простір. Концепція порожнечі всесвіту - і його особистої теж. І смерть. Смерть - це найбільша тема тут, сподіваюся, видимою. Прослуховувати. Йосип дійсно боявся смерті з самого дитинства. Він писав про смерть в 20 років. І він передбачив свою смерть. Якщо ви пам'ятаєте «Натюрморт» ...

Я сиджу на лаві
в парку, дивлячись услід
що проходить сім'ї.
Мені спротивився світло.

Це січень.

Боявся. Особливо, коли вже одна операція, друга ... Курить, зупиняється на кожному розі - «Давай подихаємо». Подихати - значить, закурити нову сигарету. Викурить - «Пройдемо ще, пройдемо ще, пройдемо ще ...»

Століття скоро скінчиться, але раніше скінчуся я.
Це, боюся, не питання чуття.
Швидше - вплив небуття
на буття. Мисливця, так би мовити, на дичину -
будь то серцевий м'яз або цегла.

Боявся смерті - але ми все ... Я теж боюся. Хочеться пожити все-таки. Стогнучи - тільки жити, тільки жити, підпираючи твій холод плечем.

Тільки жити, тільки жити, підпираючи твій холод плечем.
Ні собі, ні іншим, ні любові, нікому, ні до чого.
Тільки жити, тільки жити і на все наплювати, забувати.
Не хочу вмирати. Не можу я себе вбивати.

І це тільки початок. Хотів встигнути. Все хотів встигнути. А на нього налягала маса відповідальності. Потрібно було кудись їздити, в Вашингтон, поет-лауреат, або там писати відгуки на книги ... Єдине, де він душею відпочивав, - це Швеція та Венеція. Особливо Венеція. А всюди його діставали. І вдома, і коли він працював в Анн Арбор, в Мічигані. Студенти і професура, дзвінки з Нью-Йорка, з усіх боків. Він мені каже - ось, треба розбиратися. І він розбирався.

- Але ж все це, врешті-решт, можна було відсунути в сторону.

- Він не міг. Він не міг.

Поставимо пам'ятник брехні

- Бродський казав, що ви читаєте більше нього, знаєте безліч віршів ...

- Нічого подібного. Він перебільшував. Він так тільки, повеселити Волкова (в знаменитому інтерв'ю колишньому рижанина Соломону Волкову Бродський багато розповідав про Баришнікова. - Rus.lsm.lv) Якісь речі він мені дав відразу ж.

Перший раз, коли ми зустрілися після нашого знайомства ... Це довга історія. Під'їхав на машині, кудись рушили в Чайна-таун. Він каже, ось, почитай (ми тільки-тільки перейшли на ти), Марк Стренд, у нього вийшла збірка. Я кажу - ні, я не можу читати по-англійськи, я не вмію. Він каже - ну, через рік, я думаю, ти зумієш це прочитати і познайомишся. Він, каже, чудовий пан.

Дійсно, якось прийшов до нього, і ... Взагалі, він спілкувався завжди з цікавими людьми. Уже тоді, відразу ж, - Сьюзен Зонтаг, Мілош Чеслав, Дерек Уолкотт, Стівен Спендер ... (Сміється.) Природно, я сиджу, як дурень. І тільки потім щось почав розуміти. Він питав, що я вчив, що я знаю ...

Я навіть якісь вірші йому читав, Пушкіна, Мандельштама - Йосип іноді просив прочитати щось напам'ять ... Іноді - його. «А що ти знаєш з моїх?» (Сміється.)

- А що ви знали з його? ..

- Ну ...

сліпі блукають
вночі.
Вночі набагато простіше.
Перейти через площу.

Це перші вірші, які я ще з 64-го року ... він вже був засланий ... А у мене була дуже близька подруга, за однією партою ми сиділи, Ольга Евреинова. Вона з тих самих Евреинова, з чеської лінії, у неї був чеський паспорт. Ольга досконало говорила французькою, чеською, російською, і вона мені по секрету, під партою, показує ці майже прозорі листки. Я потягнувся, а вона мені - обережніше ... Вчителька нам урок історії читає, а ми, під партою ... Я кажу - «Даси?» А вона мені - «До завтра». Переписував ...

поставимо пам'ятник
в кінці довгої міської вулиці
або в центрі широкої міській площі,
пам'ятник,
який впишеться в будь-який ансамбль,
тому що він буде
трохи конструктивний і дуже реалістичний.
Поставимо пам'ятник,
який нікому не завадить.

Більшість було написано білим віршем. В риму - тільки Станси. Решта - ні ... Але про що це - було зрозуміло (Сміється.) «Поставимо пам'ятник брехні»! Вау!

метаморфоза

- Вам легко було вимовити зі сцени перше слово?

- На початку 80-х ... Ні, не так ... Франц Кафка, «Метаморфози», спектакль, який робився не на мене: Стівен Беркофф зробив його на себе спочатку, в Англії, будучи молодим, переробляв два рази, потім поставив для Романа Поланскі в Парижі - природно, на французькому ... І я був скоєно вражений.

Роман чудово грав. Просто чудово. Я дивився два або три рази поспіль. Ми сидимо за вечерею з ним, ще пара чоловік; і він каже - «Ось ти повинен це взяти і зіграти!» - «Ну я ж не актор!» - «Ні-ні-ні. Ти це можеш. Я тобі раджу. По-англійськи, або в Лондоні, або в Нью-Йорку! ». І у мене якось загорілося. Тут же сидить його продюсер Ларс Шмідт, швед, останній чоловік Інгрід Бергман .... І ось так завдяки Поланскі я вилетів на сцену в перший раз. І відразу - на Бродвей.

Звичайно, було страшно. Кафка, мій акцент, тоді я по-англійськи непогано говорив, але не так добре, як навіть на два роки пізніше ... Спектакль пройшов по-різному, різні були рецензії, я навіть якусь премію критиків отримав, але кілька місяців ми грали на Бродвеї 7-8 вистав на тиждень. Я озвірів в кінці кінців.

Я ще керував театром тоді (American Ballet Theatre - Rus.lsm.lv), навіть ставив там щось, так що вдень, до чотирьох, до п'яти, я працював, а потім ... Важко було дуже. Ми ж ще «двійники» грали, в середу - два, в суботу - два, у неділю - один, потім один день перерви, і знову ...

Зате партнерами у мене були чудові актори, Лаура Естерман, Рене Оберженуа - ви його не знаєте? Він театральна людина, але багато знімається в кіно і на телебаченні, такий характерний актор, у нього приголомшливий голос. Рене живе в Лос-Анджелесі і Нью-Йорку, так що ми з ним бачимося, до сих пір. Він мене якось надихнув і поставив на ноги, обнадіяв мене, що мені потрібно грати, продовжувати.

І якось закрутилося - Резо Габріадзе приїхав, приятель Юза Алешковского ще по Росії, він мене завів зробити спектакль «Доктор і пацієнт, або Заборонене Різдво», людина-машина, божевілля, - це його тема, він її вже довго обсмоктував. Потім Беккет з Джо Енн Акалайтіс: «Короткі історії» в New York Theatre Workshop. Потім Чехов, «Людина у футлярі» і «Про любов» - Анні-Бі Парсон і Пол Лазар якось цікаво ці розповіді з'єднали ...

Потім Кримов, природно. (Дмитро Кримов поставив для Баришнікова спектакль «У Парижі» по прозі Буніна. - Rus.lsm.lv.). Тоді в перший раз я говорив зі сцени по-російськи і по-французьки. Було дуже приємно грати на рідній мові. По-французьки я теж пристойно кажу, так що ... Мені подобалася роль. І славні хлопці дуже у нього. Анечка Синякіна. Хороші, хороші вони, вони славні дуже, міцні, згуртовані. Дуже приємно з ними спілкуватися.

Потім Боб Уїлсон. «Стара» Хармса і зараз «Ніжинський» (цей новий спектакль про великого російською танцюриста називається Letter to a Man, «Лист людині» - Rus.lsm.lv.) Не знаю, може, я пропустив щось.

- У «Ніжинського» ви говорите по-російськи?

- І по-англійськи, і по-російськи, як і в «Бабі». Але в «Ніжинського» Боб ввів і інші голоси: свій голос, жіночий голос - це голос Люсінди Чайлдс, актриси і хореографа, з якої він робив спектакль «Ейнштейн на пляжі» (опера Філіпа Гласса. - Rus.lsm.lv.). Люсінда була «пара очей» для нього, коли ми ставили рух, трошки підчистила якісь речі - хореографа як такого не було ні в «Бабі», ні в «Ніжинського» - довелося мені самому цим займатися.

І коли Алвіс подивився «Ніжинського» (по-моєму, йому не сподобалося - ну, це нормально, у нього були власні думки з приводу Ніжинського, а тут чужі - сказав, що це як жінці побачити свою сукню на інший), ми вирішили, що і тут все будемо робити самі. Повинна бути природна реакція на метр. А чи не хтось привносить це ззовні. Я повинен був відчути це сам. І він сам.

Ми вдвох билися, що це, як це, і коли він говорить «Так, ось зараз - так», і я кажу - «Так», то це дійсно «так». У нас немає такого - може, я не маю рації. «Так» - означає «я правий».

- Як вам зручніше передавати зі сцени емоцію - словом, рухом?

- невпевнено швидше. (Сміється.) Це таке солодке почуття - страх ... Не абсолютна боязнь ... Але ...

Я людина дуже нервовий в будь-яких спектаклях, будь то танець, чи треба виходити і мова тримати перед якимись людьми, або інтерв'ю на телебаченні. Все це мене кілька бісить. Особливо перші кілька хвилин.
Тому цього не позичати - страху. Знову ж ... як у Йосипа ...

Світ більше не той, що був
перш, коли в ньому панували страх, абажур, фокстрот,
кушетка і комбінація, сіль дотепів.
Хто думав, що їх зітре,
як гумкою з паперу усилья олівця,
час? Ніхто, жодна душа.
Однак час, шурхотом
зробило саме це.

Я думаю, якщо актор або танцівник не відчуває нічого, коли виходить на сцену, не відчуває хвилювання при внутрішньої задачі - тоді це схоже на порожнечу. Коли він абсолютно впевнений в собі ... Тоді це вже - як мова політика. А мистецтво. Цей перший мазок, цей прелюд композитора, коли він починає щось вигадувати ... або перша арія сопрано ... Взяти першу ноту - це ж не так просто. І в драматичному театрі те ж саме.

- Ви корите себе за те, що щось не станцювали, не зіграли?

- Ні. У мене такого ніколи не було. Мені пропонували масу проектів весь час і весь час пропонують, головне - вибрати правильно. Я не буду називати проекти, які тривали місяцями, але ... Не найвдаліші. Про яких думаєш - треба було робити щось інше, напевно. Але на провалах теж вчаться.

- У вас були провали?

- Були. Були. Звичайно, були. Ну, не обов'язково провали, не обов'язково погані рецензії. Іноді рецензії були хороші, а мені спектакль дуже не подобався. Або у відносинах з якимось режисером або якимось актором лажа була.

- Коли ви вибираєте проекти, що для вас важливіше: тема, компанія людей?

- Ну, природно, я не роблю вистави з незнайомцями. Цілковито. Іноді, звичайно, горішок розколюється і якась підлість виходить. Не без цього. Але, скажімо, з Алвіс ми все-таки спілкувалися до того.

Я знаю латиських людей, я все-таки виріс з ними. Він дуже організований, він не піде на якийсь компроміс або на щось таке дешеве. Якщо він щось робить, він знає, про що і чому. Я йому повністю довіряю, у нього бездоганний смак, і наполегливість, і жорсткість у нього є.

Він дуже стримана людина, він дуже освічений, начитаний і десь скептик; але він людина світу - чи бажає бути їм; у всякому разі, людина Європи, це безперечно. Його цікавить політика, його цікавлять людські долі, він черпає з цього щось; і він чудовий батько - це вражаюче, але він віддає більшу частину часу родині. У нас дуже цивільні і майже дружні стосунки. Так, можна сказати, дружні.

Ось гусак. полюбити

- Ви розмовляєте про себе з Йосипом?

- Ні. Але після смерті Йосипа ми зблизилися дуже тісно з його друзями. Юз Алешковский, Бенгт Янгфельдта, Роман Каплан, деякі інші. Марія, вдова Йосифа ... Коли ми зустрічаємося, неминуче розмова заходить про нього. Іноді я подумки раптом згадую, що б він сказав. Часто собі ловлю себе на цьому - «Йосип сказав би - ось гусак». Це було саме образливе, що він міг сказати про людину.

Серйозно. «Ну ось, подивися, Миша. Ось гусак. Полюбити ». Усе. У всякому разі, при мені. Він не сказав жодного матюка слова.Только в поезії. Ніколи. Ніколи про жінку нічого поганого - ніколи, які б відносини у нього б не були з тієї або іншої. У житті брудного - ніколи. Він міг сказати - «Коли у мене з нею відбувається», - ви розумієте, про що я ...

Я був як всі. Тобто жив схожою
життям. З квітами входив в передпокій.
Пив. Клеїв дурня під шкірою.
Брав, що давали. Чи ж не зазіхала
нема на свое.Обладал опорою
будував важіль. І простору впору я
звук витягав, дуючи в дудку порожнисту.

Що б таке сказати під завісу ?!

Жодного разу я не почув мату з його вуст. Жодних разу.

- Самі грішите?

- Так! Так. Часто. Ну ... не втриматися іноді. Грішний.

- А він правда співав в «Російському самоварі» романси під ваш акомпанемент?

- Ні. Він любив співати в основному «Марш слов'янки». Старі дореволюційні марші він любив. Благав Ростроповича поговорити з Єльциним, щоб поміняли цей гімн на «Марш слов'янки» і написали нові слова. Ні, а дійсно, «Марш слов'янки» міг бути чудовим гімном! (Співає без слів.)

- Ви граєте на музичних інструментах?

- На роялі небагато. Просто так. Імпровізую чуть-чуть. Чи не вдалося мені вивчитися ... Ні. На жаль немає.

- Найважливішим із мистецтв для вас зараз є ...

- Ну, я зараз в театрі. Що вже тут викручуватися.

Маша Насардінова, lsm.lv