Професіонали все одно будуть затребувані!

Галина Володимирська

Йосип Львович Бронза - один з найвідоміших і авторитетних адвокатів не тільки в Одесі, а й у всій країні. Серед товаришів по цеху він одним з перших отримав звання заслуженого юриста України - ще в 1992 році. У 2002м був нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня. Рідне місто відзначив заслуги І.Л. Бронза знаком Одеського міського голови - орденом Г. Маразлі, а Міжнародний союз адвокатів - своєю золотою медаллю. Але найголовнішим свідченням професійного визнання Йосип Львович вважає повагу колег. А в юридичному середовищі його авторитет професіонала і людини - беззаперечний!
Наша сьогоднішня розмова із заступником голови Одеської колегії адвокатів Йосипом бронзи і про його шляху в професію, і про долю вітчизняної адвокатури в цілому.

знаки долі

- Йосип Львович, ми з Вами знайомі давно, і неодноразово говорили про справи професійних. А ось про те, як Ви прийшли в адвокатуру, мені якось чути не доводилося ...

- У всякому разі, спочатку ніщо не віщувало, що я стану адвокатом, - ні походження, ні оточення, ні захоплення цією професією.
Я - одесит в п'ятому поколінні. Дитячі спогади зберегли повернення в Одесу в 1944 році. Ще пам'ятаю, як мій батько, інвалід війни, несе мене в школу на плечах (іншого взуття, окрім валянок, у мене не було, а на дворі - осіння сльота), і в руках у нього - стілець, тому що місць за партії не вистачало. Добре пам'ятаю, що постійно хотілося їсти, і ми заглушали почуття голоду, цілими днями ганяючи в футбол.
Треба сказати, мій батько був у місті відомим футболістом, грав за збірну Одеси. Така спадковість плюс щоденна практика, в кінцевому рахунку, зробили з мене професійного футболіста, цією грою я захоплювався майже до 50ти років і люблю її до сих пір. Я так докладно про це розповідаю, тому що футбол, як не дивно, зіграв визначальну роль в моєму приході в адвокатуру.

- Я не сумніваюся, що у Вас якась нестандартна історія професійного становлення!

- Знаєте, на цьому шляху мене постійно супроводжували події, які моя дружина Валентина Костянтинівна називає знаками долі.
Я закінчив школу-семирічку з атестатом, в якому красувалася лише одна оцінка «відмінно», - за Конституцією. І це був перший знак, тому що ця «п'ятірка» зіграла свою роль при моєму прийомі в вечірню школу робітничої молоді: я запізнився до початку занять на два місяці, але оскільки директор школи викладав саме Конституцію, то його серце здригнулося, і мене зарахували в 8й клас.
Другий знак: після семи класів я провалив вступний іспит з математики в Верстатоінструментальний технікум. Значить, це був не мій шлях!
Після закінчення школи робітничої молоді мене з розпростертими обіймами чекали в Гідробудівельні інституті, адже кожен поважаючий себе вуз прагнув мати сильну футбольну команду, а я вже був досить відомим футболістом. І знову знак: несподівано з'ясувалося, що у мене переекзаменування з української мови, хоча я був самим грамотним учнем класу - просто чомусь не склалися відносини з учителем. Переекзаменування була восени, і з думкою про інститут довелося розлучитися.
Відслуживши три роки в армії і повернувшись до Одеси, я продовжував грати в футбол. В цей час з Києва приїхав мій двоюрідний брат, юрист. Його поради і зіграли свою роль: я вирішив вступати на юридичний факультет ОДУ, тим більше, що після армії, з трудовим стажем мав переваги перед іншими абітурієнтами.
Але і на цьому доля не перестала вести мене по життю. У 1963 році в маленькому закарпатському містечку Тячів проходив фінал першості України серед команд товариства «Спартак». Команда таксомоторного парку, де я працював і грав, отримала право грати в фіналі - як чемпіон Одеської області. Приїхали дуже сильні колективи, чудово екіпіровані. А наша команда - в обмеженому складі, в старих футболках ... Але на превеликий подив, в тому числі і нашого, ми зайняли перше місце. За перемогу отримали гарні жетони із зображенням футболіста і написом «Чемпіон України».
Чому я приділяю цьому стільки уваги? Та тому, що це знову був знак, та ще й який! Саме цим жетоном на третьому курсі під час зимової сесії я звернув на себе увагу професора Стрельцова. Чудовий юрист і мила людина, він був пристрасним любителем футболу і зацікавився походженням знака. Я розповів йому про перемогу в Тячеві. А після того, як повідомив, що є капітаном цієї команди, доля моя була вирішена. Іспит я, природно, здав на відмінно, а Лев Михайлович поцікавився, ким я хочу працювати. На той час я вже розумів, що хотів би спробувати свої сили в адвокатуру, і він пообіцяв, що після закінчення навчання посприяє в працевлаштуванні.

Від стажера - до керівної посади

Я усвідомлював всі мізерність своїх шансів. Тоді адвокатура являла собою закриту касту з обмеженим кількісним складом. Кількість адвокатів регулювалося партійними органами. На 20 тисяч жителів - один адвокат. І новий адвокат надходив в колегію тільки тоді, коли інший з якоїсь причини йшов. А я був безпартійний і єврей - з таким «плюсами» потрапити в колегію адвокатів і мріяти було не можна. Але Лев Михайлович буквально за руку привів мене в колегію адвокатів, переговорив з головою, якого добре знав, і хвилин через 15 мене покликали. На питання голови: «Ти в район поїдеш?», Відповів: «Поїду». І моя доля вирішилася.
Спочатку мене прийняли в стажисти. Я стажувався у Давида Ісааковича Сироти - блискучого адвоката, чудового професіонала. Після трьох місяців стажування мене відправили на самостійну роботу в Арциз, і тільки через два місяці я був прийнятий в колегію адвокатів.
А ще через два призначений завідувачем Арцизької консультації. Я там пропрацював чотири роки, набрався досвіду.

- Свій перший справа пам'ятаєте?

- Перша справа я провів, ще будучи стажистом, в трибуналі Одеського військового округу. Захищав солдата, який, керуючи вантажівкою, допустив зіткнення з легковим автомобілем за містом. При цьому в легковику загинув начальник міського відділу освіти. Солдату спочатку дали 8 років, а я виступав в касаційній інстанції. І говорив про те, що солдат молодий, ненавчений, що йому безпідставно довірили управління вантажівкою і випустили на трасу. Сказав про його молодості, про те, що не можна губити хлопця - це ж не умисний злочин. І йому змінили вирок - знизили покарання до п'яти років і застосували указ про амністію. Солдата звільнили.

- Гарний був початок!

- Так, гарне, чого страшенно здивувався мій наставник Сирота: «Слухай, так тебе тепер треба на все такі справи посилати!». Після Арциза мене направили в Овідіополь, знову завідувачем консультацією, там я теж відпрацював чотири роки. А в 1974 році перевели в Одесу. У 1978 році я вже став членом президії обласної колегії. Це було почесно, тому що президія - керівний орган. В цей час почав вести більші справи, процеси, де на лаві підсудних перебувало багато людей, обвинувачених в тяжких злочинах. Які тяжкі злочини були у нас в ту пору? Розкрадання державного майна, хабарі. Ось цю категорію справ я і освоїв. Начебто непогано працював. А потім мене рекомендували на посаду заступника голови обласної колегії. Ось я з 1 січня 85-го і займаю цю посаду.

- Наскільки я знаю, в цей період Ви почали виходити на всеукраїнський, всесоюзний і навіть міжнародний рівень діяльності. Як так вийшло?

З дружиною Валентиною Костянтинівною у Всесвітньому клубі одеситів, в якому Йосип Львович - член Президентської ради.

- Вийшло так. У 1989 році з дозволу Політбюро ЦК КПРС в Москві проходив перший з'їзд адвокатів СРСР. Тоді в Союзі було 28 тисяч адвокатів. Для порівняння, в одному Нью-Йорку - 25 тисяч. На з'їзді були присутні всього 500 делегатів. Делегація України - 70 осіб, і звичайно, кияни намагалися грати першу скрипку. Але якось так вийшло, що мені єдиному від України дозволили виступити.

На засіданні Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури.

Виступ був вдалим, переривався оплесками. У той час ми були професійно роз'єднані, один одного не знали, а тут я якось враз став відомий. І коли потрібно було вибрати від кожної республіки представника в секретаріат створюваного Спілки адвокатів СРСР, мене шляхом голосування обрали секретарем. Так я відразу став помітною фігурою, мене почали запрошувати на засідання колегії в Міністерство юстиції. Почалася перебудова, гласність, але партія ще тримала вуздечки правління в своїх руках. А оскільки я взагалі був радикально налаштований, розумів, що необхідні зміни, то вже говорив те, що думаю. І, як і раніше залишаючись безпартійним, одного разу на відкритому партзборах колегії, де обговорювалося, які зміни нам потрібні, запропонував виключити з Конституції статтю шосту, де говорилося про керівну і спрямовуючу роль КПРС. Обійшлося без рукоприкладства, але моя пропозиція, природно, не прийняли. А я сказав, що вже через пару років вони будуть шкодувати про те, що влаштували мені обструкцію. Я розумів, що це буде неминуче.

- В якому році це було?

- У 1987-му. До речі, ось ще одна історія на межі анекдоту. Коли мене обрали секретарем, постало питання про поїздку до Страсбургу для вирішення питання про прийом Спілки адвокатів СРСР в Міжнародну асоціацію юристів. Не буду розповідати, як я туди добирався - без грошей, без знання мови. Благо, наш консул у Парижі виявився нормальною людиною і, дізнавшись, куди і навіщо я їду, позичив 300 франків. Але в Страсбурзі мене чекали: оплатили готель, видали готівку. Мене прийняли в члени міжнародної асоціації. А що стосується членства Спілки адвокатів, то я їм відразу пояснив, що грошей у нас немає і не буде. У підсумку нас прийняли до асоціації на умовах країни третього світу - без грошей. Свою місію я виконав!
А на наступний рік ми вже організували Спілка адвокатів України. І тут я, звичайно, грав одну з провідних ролей. Всі ці роки був в його керівництві, як і в складі Вищої кваліфікаційної комісії при Кабміні. В Одесі я вже тривалий час очолюю регіональну кваліфікаційно-дисциплінарну комісію.
Природно, брав участь в розробці законодавчих нормативних актів. Скажімо, брав активну участь у підготовці Закону України про адвокатуру. І так сталося, що в нашій країні цей закон прийняли в 1992 році, а в Росії - лише через 10 років після нас, там жили за радянським положенню про адвокатуру. Ми створили хороший, компактний закон, потім підготували Правила адвокатської етики. І, до речі, показували їх лорд-канцлера в Лондоні, в штаб-квартирі Міжнародної асоціації юристів, і англійські юристи дуже високо оцінили нашу роботу з підготовки такого нормативного документа.

- Ви ж ще займаєтеся викладацькою діяльністю?

- Звичайно. Викладав в Одеському державному, нині національному університеті, потім - в Одеській юридичній академії. І зараз там читаю оглядові лекції. Мені приємно, що на цій же кафедрі зараз працює дочка Влада, вона теж адвокат і читає лекції студентам.

- Йосип Львович, як заступник голови Одеської колегії адвокатів Ви ведете колосальну роботу. У чому вона полягає?

- По суті, наша колегія єдина в Україні, де дійсно налагоджена робота: по навчанню, по забезпеченню адвокатів нормативної літературою. Ми видаємо щоквартально «Вісник одеської адвокатури», і це не робить більше жодна обласна колегія. У нас з 1972 року безперервно працює школа підвищення адвокатської майстерності, якої я вже років 25 керую, і де, звичайно, теж читаю лекції. Ця школа теж діє тільки у нас. Ми допомагаємо юристам, які схочуть стати адвокатами, в підготовці до складання кваліфікаційного іспиту. Проводимо засідання з історії адвокатури, де розповідаємо про історичні судових процесах.
По суті, центр адвокатської життя на Україні приблизно з 2000 року перемістився в Одесу. Останні чотири з'їзду адвокатів проведені в нашому місті - два з'їзди Спілки адвокатів і два з'їзди адвокатів України з виборів членів Вищої ради юстиції. В Одесі постійно проводяться різні семінари, конференції, в тому числі міжнародні. З нами тісно співпрацює американська асоціація юристів, при її підтримці проводяться тренінги з певних тем. Велику роботу проводимо. А в інших регіонах це, на жаль, виявилося нікому не потрібно, хоча ми готові всіляко допомагати ...

Адвокат як мірило демократії

- Ви якось говорили, що зараз намітився різний підхід до справи адвокатів старших поколінь і молодих, які прийшли в адвокатуру недавно ...
- У них інша ідеологія, інший підхід. Ми виросли і виховувалися в країні соціалізму, а вони - в країні з ринковими відносинами. Тому сьогодні адвокатура як би розділилася на дві частини: класичні адвокати, «з минулих часів», і нова хвиля - адвокати бізнесу, які, обслуговуючи багаті фірми, заробляють великі гроші. Для них нецікава наша робота по захисту якогось Сидорова, який вкрав щось з кіоску. Такі справи в основному безкоштовні або низькооплачувані. А хто цим повинен займатися? Ось ці класичні адвокати і тягнуть цю роботу, захищаючи бідних співгромадян.
Сьогодні окремі діячі від адвокатури взагалі хотіли б позбутися самого поняття адвокат. Зараз стоїть питання про так званої уніфікації професії. Що це означає? Є в Україні 35 тисяч адвокатів і 90 тисяч юристів-підприємців. Їх хочуть зрівняти в правах, об'єднати в одну структуру і видати цим юристам адвокатські свідоцтва без іспитів, дати їм можливість створювати будь-якого роду комерційні структури. В одному з чотирьох проектів нового закону про адвокатуру є такі положення. І оскільки його дуже лобіюють, цей проект може бути прийнятий. Коли я говорю про це, то завжди наводжу один приклад. Візьміть склянку міцного солодкого чаю і розбавте його прісною водою. І ви не отримаєте ні чаю, ні води. Це дуже небезпечна тенденція. Тому що адвокатура поповниться людьми, які поняття не мають, що таке адвокатська діяльність, я вже не кажу про професійну етику. Потрібні роки навчання, наступності від досвідчених колег, практики. А вони - як вільні художники: ніякої відповідальності перед судом, перед клієнтом, перед суспільством. Можуть брати будь-які гонорари, нічим їх не обмежуючи, хоча для адвокатів такі обмеження існують. І найголовніше: мені навіть страшно подумати, наскільки некваліфікованої буде їхня допомога!

- За радянських часів були свої труднощі ...

- За радянської влади грубі, кричущі порушення законності були притаманні всій судовій системі. І адвокатура являла собою фіговий листок, який прикривав панує в країні беззаконня. За 19 років незалежності в Україні роль адвоката значно зросла, наша професія стала престижною. Сьогодні адвокати активно впливають на кінцевий результат цивільно-правових спорів і кримінальних справ, без них не може бути судочинства.

І інститут адвокатури поступово починає займати то гідне місце, яке він і повинен займати у здійсненні правосуддя в державі зі статусом правового. Адвокатура - це як лакмусовий папірець. Стосовно держави до адвоката можна визначати, наскільки ця держава є правовою.

- Ваші побажання колегам у зв'язку з професійним святом і напередодні Нового року ...

- Перш за все, бажаю віри в те, що все-таки наша держава, як би довго не довелося долати шлях у сутінках, вийде на світлу дорогу. Я впевнений, що все одно Україна буде жити так, як живуть демократичні країни, іншого шляху немає! Хочу побажати терпіння і витримки - все одно професіонали будуть затребувані. Тому треба постійно працювати над підвищенням свого професійного рівня. І надавати юридичну допомогу на найвищому рівні, незважаючи на наявні прогалини в законодавстві, в морально-моральному стані суспільства. Тільки в цьому я бачу рух вперед!

- А є улюблений анекдот в тему?

- Та скільки завгодно! Наприклад, такий. Суддя запитує у підсудного: «Ви визнаєте, що на своєму автомобілі збили людину?». І той відповідає: «Ви знаєте, після виступу адвоката я взагалі сумніваюся, чи був у мене автомобіль!».

Галина Володимирська