В "Максима" цікава стаття про перекладацьких ляпи. Ну і, зокрема, розділ про "Слові о полку Ігоревім", цитую:
Не було у славістів заняття найулюбленіше, ніж розшифровувати наше все - найголовніший пам'ятник російської писемності «Слово о полку Ігоревім». Справа не тільки в тому, що «Слово» було написано дуже давно і мову з тих пір змінився до невпізнання. Справа в тому що:
а) воно було написано взагалі без пробілів між словами, як тоді було прийнято;
б) оригінал до нас не дійшов, а дійшов тільки «зіпсований телефон», тому що найдавніший запис пам'ятника, що є у нас на руках, - це копія XVIII століття з копії XVI століття.
І обидва копіїста наляпать в своїх списках таку кількість помилок, що тепер «Слово» містить більше темних місць, ніж самий незрозумілий каббалістичний трактат. І ось свої варіації розшифровок цих місць щорічно пропонували знамениті філологи, літературознавці, історики та письменники. Перекладів «Слова» налічується буквально сотні.
А потім сталося пришестя Олжаса Сулейменова. Цей казахський Чингісхан від філології влаштував славістам такий розгром під Калкою, що вони не можуть відійти від потрясіння досі. У своїй книзі «Аз і Я» Сулейменов розібрав більшість темних місць «Слова» - легко, невимушено і огидно переконливо. Будучи тюркологом, фахівцем з тюркських мов, він без будь-яких проблем зрозумів «Слово» краще будь-якого славіста-русистів. Тому що, виявляється, цей твір написано на страшному російсько-слов'янсько-половецького-кіпчакскіх жаргоні, тобто аж кишить тюркизма, які автор вставляв в текст з тієї ж невимушеністю, з якою сьогоднішній менеджер каже про офшори, стартапи та інших Краудсорсінг.
З'ясувалася маса цікавих речей.
«Кури міста Тьмутаракані», до яких «доскакаше» один з героїв, нарешті перестали кудкудакати. Ці пташки, так бентежили століттями перекладачів, виявилися звичайними стінами: «кура» - у тюрків «стіна».
«Нетрі Кісанов» з темних лісів, котрі оточували великий російський град Кісанов, невідомо, правда, де знаходився і куди потім девшійся, перетворилися в «дебір Кисан» - «залізні кайдани».
«Худі Тули», що ховали князя, звернулися з зовсім вже фантасмагоричні «дірявих колчанів» в худих вдів, обряджали князя в останню путь. Бо у тюрків «тула» - це «вдова».
«Птах горазда», над якою теж зламали голову багато перекладачів, переводячи її як «дуже швидку птицю», стала «гораз», тобто по-тюркською - півнем.
І так далі і тому подібне. Сенс всього твору в результаті цих численних змін виявився кардинально новим, текст - майже невпізнанним.
Сказати, що славісти образилися, - значить нічого не сказати. Книгу Сулейменова зустріли гробовим мовчанням. Її існування як би просто проігнорувати. Але з тих пір жодного нового перекладу «Слова», жодної серйозної роботи про нього більше не виходило. Тому що писати про нього, не беручи до уваги правок Сулейменова, тепер неможливо. А визнати їх нестерпно прикро.
