17 травня 2007 року в Храмі Христа Спасителя відбулося підписання Акту про канонічне спілкування між Російською Православною Церквою і Російською Православною Церквою Закордоном.
Розкол всередині РПЦ стався в середині 1920-х років, після смерті патріарха Тихона, коли покинули радянську Росію православні емігранти усвідомили необхідність своєї інституціалізації. Російська зарубіжна церква була рішуче налаштована проти «червоної» влади і всіх, хто їй симпатизував. Перед нею виникла можливість приєднання до Вселенського Патріархату в Константинополі. Однак більша частина новоприбулих прихожан і церковнослужителів відкинула цей шлях. Так виникла Російська Православна Церква Закордоном. Велика частина утворилася пастви була налаштована різко критично по відношенню до політики Російської Православної Церкви і, особливо, до підкреслено лояльному ставленню її канонічного глави митрополита Сергія (Страгородського), заступника Місцеблюстителя Патріаршого Престолу, до атеїстичної влади, яка влаштовує на християн небачені гоніння.
Один з головних документів РПЦЗ, «Положення про Російську православну церкву закордону» (затверджене в 1956 р), визнавало її нерозривною частиною Помісної Російської Православної Церкви, тимчасово самоврядних на соборних засадах до скасування в Росії безбожної влади. В період 1920-30 років сформувалися і дві основні претензії по відношенню до московського патріархату. Це, перш за все, різке засудження політики лояльності по відношенню до радянської влади і невизнання православних жертв режиму. Пізніше до цих претензіях було додано також звинувачення РПЦ в участі в екуменічному русі.
Таким чином, на шляху об'єднання РПЦ і РПЦЗ стояли ці самі «три принципові умови». Саме їх дозвіл, за твердженням діячів РПЦЗ, до недавнього часу перешкоджало об'єднанню. Однак і з падінням Радянського Союзу об'єднання не надійшло. Хоча певні кроки в цьому напрямку були зроблені вже під час святкування 1000-річчя хрещення Русі в 1988 р Уже в 2001 р в інтерв'ю газеті «НГ-Релігії» Митрополит Східно-Американський і Нью-Йоркський Лавр, Першоієрарх Руської Православної Церкви Закордоном, вказав, що, незважаючи на зняття двох пунктів протиріччя (прославляння новомучеників і критику богоборчої влади), питання з екуменізмом продовжує стояти досить гостро.
Акт про канонічне спілкування, нарешті, підписаний, і, що важливо, за участю Президента РФ В.В. Путіна (на останньому році його президентського терміну). Саме він вивів процес об'єднання в активну стадію, зустрівшись з ієрархами РПЦЗ в 2003 року під час візиту в США. Своє глибоке задоволення тим, що трапилося примиренням церков він висловив на церемонії підписання Акту в храмі Христа Спасителя. Президент підкреслив, що «відновлення єдності Церкви служить і нашим спільним цілям». У той же час в Посланні Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія в зв'язку з підписанням Акту вказується, що в даний момент відбувається «відновлення повної єдності Московського Патріархату та Руської Зарубіжної Церкви».
Перш за все, Акт стверджує збереження самостійності Руської Православної Церкви Закордоном в справах пастирських, освітніх, адміністративних, господарських, майнових і цивільних, при канонічній єдності з усією Повнотою Російської Православної Церкви. Головним органом управління, замість Собору єпископів РПЦЗ стає Помісний і Архієрейський Собор Руської Православної Церкви. Надання подібної самостійності, особливо в справах майнових має всі шанси виступити в подальшому «яблуком розбрату».
У документі підкреслюється висока роль відновлення канонічного спілкування з парафіями Зарубіжної Православної Церкви. Але тут не слід забувати про те, що після багаторічної незалежності РПЦЗ буде непросто звикнути до московського протекторату. Не до кінця ясно, чи зможе вся американська паства адекватно сприйняти дії митрополита Лавра. (Згадаймо сумний приклад Флорентійської унії і її плачевні наслідки для московського митрополита Ісидора, її підписала). Можна вказати і на сумні для Московської Патріархії уроки тиску на Сурозького єпархію (Лондон), що завершилося відкладенням її від РПЦ на чолі з єпископом Василем (Осборном) і переходом (без відпускної грамоти) під омофор Константинопольської Патріархату.
За словами доцента філософського факультету МДУ А.П. Козирєва , «Підписання Акту про канонічне спілкування церков не означає ще утвердився фактичного єдності церковної пастви і кліру, об'єднання богослужбового статуту, об'єднання церковної політики. Ряд майнових скандалів, що передували об'єднанню, також дає нам зрозуміти, що не всі проблеми будуть зняті відразу і безповоротно. Неминуче постає питання про те, на які поступки доведеться піти РПЦ в своїх зовнішніх політичних зв'язках (наприклад, по відношенню до Всесвітнього Раді Церков, членом якого РПЦ є з 1961 р), оскільки РПЦЗ займає радикальну антиекуменічні позицію ».
Проте, в ході переговорного процесу представник РПЦЗ висловлював більш обережну точку зору, визнаючи ряд аргументів на користь продовження участі РПЦ у Всесвітній Раді Церков і розглядаючи його як світову трибуну для висловлення позиції Російського Православ'я. Місце і час підписання Акту дозволяють бачити в ньому і вирішення певної політичної завдання напередодні нової президентської виборчої кампанії. Незважаючи на те, що РПЦ вважає за краще декларувати свою дистанційованість від влади, влада продовжує бачити в Церкві потужний ідеологічний ресурс, готовий впливати на електоральну поведінку громадян.
Значну частину прихожан РПЦЗ як і раніше становлять російські емігранти та їхні нащадки, для яких саме церковна огорожа є чи не єдиною можливістю збереження етнічної та культурної ідентичності. Православ'я сприймається ними перш за все як етнічна релігія. Цим можна пояснити і радикальний настрій відносно всього, що може зашкодити збереженою у своїй автентичності за роки радянського безбожництва і гонінь на Церкву віри.
Підписання такого Акта - це лише один з кроків на шляху до церковної єдності. Його значення не варто переоцінювати. Завдання розширення впливу Росії через канали РПЦЗ може бути розглянута як один з напрямків зовнішньополітичної стратегії держави.
Безсумнівно, має бути довга і копітка робота по тонкому і ненав'язливого проведення в життя підписаних рішень. У 1971 р на Помісному Соборі РПЦ при Патріархові Пимене була знята анафема на старообрядців, а в 1974 р вона була знята і Російською Православною Церквою Закордоном. Однак і після трьох десятків років відносини зі старообрядческими церквами складно назвати гармонійними ...
