З приходом до влади президента Мірзіёева Узбекистан почав перегляд свого зовнішньополітичного курсу. Судячи з усього, Ташкент налаштований проводити більш активний курс на регіональній арені, націлюючись, ймовірно, на лідерство. 
Фото: dea.kg
Після візиту нового президента Узбекистану Шавкат Мірзіёева в Росію і його переговорів з Володимиром Путіним стало видно суттєві зміни у зовнішній політиці Ташкента. Був прийнятий і затверджений цілий ряд міжурядових угод з РФ. Більш того, кілька днів тому був схвалений план проведення спільних узбецько-російських військових навчань (перше після 2005 року). Це дало спостерігачам підстави говорити про можливе відновлення членства Узбекистану в ОДКБ.
Хоча офіційний Ташкент поки заперечує ці чутки, проте його поворот в сторону все більш широкого і цілеспрямованого співробітництва з Москвою сумнівів не викликає. Вже один цей факт говорить багато про що.
Не менш красномовним виглядає і явне бажання нового керівництва Узбекистану оновити зв'язку і з найближчими сусідами, зокрема, з Киргизією і Таджикистаном. Нагадаємо, що до останнього часу відносини з цими гірськими республіками у Ташкента були не надто райдужними. "Правда.Ру" вже розповідала про проблеми, пов'язані з водно-енергетичного балансу, що мають критичну важливість для країн регіону. Не менш складні питання існують на кордонах трьох сусідніх держав (наявність киргизьких і узбецьких анклавів в Узбекистані і Киргизії відповідно), а також в сфері міжетнічних відносин (положення таджиків в Узбекистані, узбеків в Киргизії).
Під час правління президента Іслама Карімова позиції Узбекистану практично по всьому комплексу цих питань були дуже жорсткими. Настільки, що всерйоз обговорювалися можливості збройних конфліктів; зокрема, через незгоду Ташкента з планами будівництва високогірних ГЕС в Таджикистані і Киргизії.
Тепер же ситуація виглядає зовсім по-іншому. Не так давно стало відомо, що Узбекистан зняв свої заперечення проти зведення Рогунської ГЕС в Таджикистані і каскаду ГЕС в Киргизії. За цим послідувало оголошення про те, що Киргизія починає поставки електроенергії в Узбекистан. Це велике зрушення, що свідчить про відродження довіри і нормалізації відносин між сусідами.
Одночасно з цим по узбецькому телебаченню був показаний фільм, що розповідає про дружбу між Узбекистаном і Таджикистаном. Таке було б немислимо ще кілька місяців тому. На Сході, де велике значення надається символічним сенсів тих чи інших дій, це може означати тільки одне: Ташкент простягає руку дружби Душанбе. І немає особливих підстав вважати, що він не зустріне взаємності.
Навряд чи причиною таких серйозних змін правильно буде вважати один лише факт зміни вищого керівництва в Узбекистані. Хоча без нових людей нові ідеї рідко прокладають собі дорогу.
Але не менш суттєвим є й оцінка загальної регіональної ситуації, перш за все, афганського фактору. Всіма і на всіх рівнях визнано, що загрози з боку Афганістану наростають. Сподіватися на мирне вирішення множаться афганських проблем природним шляхом не доводиться.
Точно так же для всіх і на всіх рівнях очевидно, що ймовірний вибух в Афганістані викличе хвилі нестабільності в Середній Азії. І заради відображення цієї загрози країни регіону повинні негайно подолати свої розбіжності, а також заручитися дієвою підтримкою єдиної сили, здатної і готової їм допомогти - Росії, яка зацікавлена в регіональній стабільності нітрохи не менше самих середньоазіатських держав і народів.
Цей контекст є тією основою, на якій Ташкент веде переналагодження свого зовнішньополітичного курсу. Але при цьому важливо значення та інших факторів.
По-перше, це початок реалізації китайської ініціативи "Один пояс - один шлях". Хоча, чому тільки китайської? Можна стверджувати, що цей стратегічний план носить общеевразійского характер, і місце Росії в ньому аж ніяк не маленьке.
В рамках цієї ініціативи Узбекистану відводиться одне з ключових місць, адже його територія здавна була одним з етапів знаменитого Шовкового шляху. І сьогодні ця роль знову затребувана, що, в свою чергу, вимагає більш відкритою, ініціативної та доброзичливою зовнішньої політики.
По-друге, доречно згадати і про давнє, традиційному суперництві між Узбекистаном і Казахстаном за лідерство в середньоазіатському регіоні. До теперішнього моменту не Ташкент, а Астана грала більш активну роль на регіональній арені. Казахський лідер Нурсултан Назарбаєв був автором безлічі ініціатив і проектів у сфері інтеграції пострадянських держав, і багато хто з них були дуже і дуже успішними. На цьому тлі узбецький лідер Іслам Карімов надавав перевагу (або був змушений) проводити більш скромний курс, близький до ізоляціонізму.
Але з відходом Карімова ситуація, як ми бачимо, сильно змінюється. Узбекистан набув нового, більш молоде і динамічне керівництво. У той час як Казахстану зміна поколінь при владі ще належить.
Як вона пройде, наскільки Казахстану вдасться зберегти при цьому стабільність і керованість - поки ніхто не знає. Але не можна виключати, що, як мінімум, це може привести до певної втрати темпу або зовнішньополітичної ініціативності в Астані. І дуже ймовірно, що це беруть до уваги в Ташкенті, сподіваючись використати ситуацію з тим, щоб перехопити у Казахстану регіональне лідерство, зробити Ташкент неофіційною столицею Середньої Азії.
Як би там не було, але в цей момент ясно: в регіоні йдуть дуже серйозні зміни, і вже в найближчому майбутньому Узбекистану належить грати тут дуже важливу роль.
Хоча, чому тільки китайської?
