Як я була плюшевим ведмедиком

1. Мама мія!
2. Що відбувається?
3. Контейніровать - все і всіх
4. Як приручити дикого звіра?
5. Що відбувалося насправді?

зміст:

Віке три роки, і від неї вже двічі відмовлялися.

Крім того разу, коли її забрали від матері-наркоманки в півтора року. бабуся з дідусем (обидва алкоголіки) взяли під опіку - повернули через місяць, потім бездітні дядько з тіткою боролися півроку, теж здалися. Дворічна дитина - це дуже, дуже енерговитратний проект, а якщо він ще й травмований і не цілком здоровий ... Їх можна зрозуміти.

І Віка виявилася в Будинку Малятка, а потім в дитячому будинку. Звикла, освоїлася, прив'язалася. І набула статусу дитини, якого можна усиновити. Бажаючі знайшлися дуже швидко.

До змісту

Мама мія!

Мені подзвонила директор агентства. Дуже стривоженим голосом вона попросила терміново приїхати, тому що всі терміни вийшли, а ситуація критична. Я поїхала на зустріч з потенційними усиновителями.

Марія була у нестямі від сказу, Паоло - від тривоги. Вони витратили стільки зусиль, щоб приїхати в Росію, так довго домагалися дозволу, чекали, хвилювалися, не спали, мріяли про той день, коли вони побачать, нарешті, свою дівчинку і зможуть забрати її додому. І що? Дівчинка, як тільки побачила їх у кабінеті директора, стала кричати дурніной, чіплятися за косяки, залізла під крісло і відмовилася вилазити. Начебто її вбивати зібралися. А вони привезли їй стільки подарунків, і смакоти, і всім іншим дітям з групи теж, дві величезні сумки.

Віка кричала хвилин сорок в перший візит, її так і не змогли виколупати з-під крісла. Жахливо засмучені, Марія і Паоло поїхали, сподіваючись, що назавтра стане краще.

Але назавтра стало тільки гірше. Вікуша почала кричати відразу, не встигли вони навіть увійти. Забилася під найдальшу ліжко в спальні, її вмовляли, обіцяли різні приємності - не допомогло нічого. Просиділа під ліжком до вечора. Вихователі розводять руками, вони нічого не розуміють, кажуть, що дівчинка одна з найбільш слухняних і контактних в групі, ніколи з нею ніяких проблем не було, прям біс який вселився.

На цьому місці розповіді Марія починає схлипувати, і Паоло підхоплює розповідь. Таке враження, говорить він, що дитину взагалі ніяк не готували до усиновлення. Плюс вихователі впевнені, що проблема в нас. А ми думаємо - в їх небажанні співпрацювати.

Вони хочуть чуда. Щоб я змахнула чарівною паличкою, і дівчинка кинулася до них на руки з радісним криком "Мамочка! Татко! Як довго я вас чекала!" Хочеться застрелити всіх творців соціальної реклами і голлівудських солодких мелодрам. Дива не буде. Але я можу трохи допомогти.

До змісту

Що відбувається?

Подивимося, що відбувається в душі у кожного з учасників цієї сцени.

Прийомні батьки. Вони пройшли довгий-довгий шлях: спочатку очікування природної вагітності, потім дороге лікування, вирок лікарів, що не залишає надії. Потім пошуки дитини в своїй країні, потім дуже обережне наведення мостів з російськими агентствами з усиновлення.

Іноземні усиновлювачі перебувають під набагато більш жорстким пресингом, в порівнянні з "рідними", вітчизняними. Їх весь час підозрюють в злому намірі ( "Так вони на органи наших діток купують!"), Проти них працює пропаганда, співробітники дитячих будинків їх найчастіше недолюблюють (скажімо м'яко). Вони на ворожій території, до того ж вони надивилися будинку найстрашніших фільмів про те, як поводяться з сиротами в нашій варварської країні і відчайдушно бояться.

Їхні почуття - це тривога, напруга, страх, надія. Вони намагаються посміхатися, але ці посмішки злегка натягнуті. Їм здається, що все тягнуть з них гроші (що, частково, вірно), доводиться оплачувати кожен чих, але ж вони в масі своїй - далеко не мільйонери, так, звичайні люди, які працюють. Вони вирішують взяти дитину не для того, щоб було в старості кому води подати, а, найчастіше, "тому що у нас все є і ми хочемо поділитися з тими, хто за все позбавлений". Або свої діти виросли, сил ще багато, займатися онуками день і ніч у них не прийнято.

Ось Марія і Паоло. Їм трохи за 40, вони працюють в муніципалітеті, у них невеликий будинок, купа рідні, ось тільки дітей Бог не дав. Марія яскрава, темпераментна, гаряча. Паоло більш стриманий, раціональний, турботливий. Вони відвідували Школу прийомних батьків, пройшли масу всіляких перевірок, їхнє сімейне і інтимне життя була піддана багаторазового перетрушування, розгляду та аналізу. Вони витримали все це, приїхали, знайшли Віку - і тут їх накрило її люттю.

Віка

Вона зовсім маленька і більше схожа на звіра. Дивиться спідлоба, нічого не говорить, намагається стиснутися в грудку і сховатися. Вона нікому не довіряє, крім однієї виховательки, але слухається будь-якого, на кого білий халат. Здається, що я чую її благання: "Не чіпайте мене, підіть, я боюся вас". Але пручається вона дуже активно, це добре, було б набагато гірше, якби вона покірно і відчужено погоджувалася на всі пропозиції.

співробітники

Це нормальні радянські люди. Вони люблять дітей і дбають про них, в міру здібностей і розуміння. Вони зовсім не хочуть їм зла, і димедрол дають малюкам просто, щоб вони спали і не плакали. Вони отримують діток від жахливих батьків, виснажених, хворих, сильно травмованих, і приводять їх у більш-менш пристойний стан.

А тут ці. Іноземці. З благополучного світу, ситі, добре одягнені, веселі. Від них віє грошима і свободою. І вони забирають наших нещасних сиріток, в чужу країну, і невідомо, як з ними там будуть звертатися, он, на Першому каналі весь час показують: то вб'ють кого-небудь, то в машині забудуть, то зі сходів скинуть. Вони чужі.

Вихователі одночасно і раді, що у дітей з'явиться нормальна сім'я, і ​​ревнують, і заздрять частково теж. Їх-то ніхто не готує до усиновлення, не вчить, як розлучатися з малюками, в яких вкладена душа і любов. Ніхто не говорить про їхні почуття. Вони сердяться і розгублені.

Я психолог

Мене відверто штормить. Я розривався між жалістю до Віки, співчуттям до Паоло і Марії, мені ніяково за непрофесійні дії вихователів. (А в тому, що вони непрофесійні, я вже й не сумніваюся. Це ж треба було таке вчинити: взяли маленьку дитину, вже пройшов через відмови, і заштовхнули його в незнайому кімнату, до незнайомих людей, які говорять на незрозумілій мові і дуже дивно виглядають. і сказали, що це твої мама і тато. та будь-яка доросла тут би істерику закотив. Уявіть, що вам би пред'явили інопланетян як люблячих родичів.) Я злюся на керівництво, яке тягнуло до останнього, насправді треба було викликати мене відразу, як тільки почалися проблеми, не чекати до останнього. А тепер у нас зовсім немає часу в запасі, суд через п'ять днів.

Я зусиллям волі заганяю себе в позицію "спостерігача" і ми їдемо в дитячий будинок.

До змісту

Контейніровать - все і всіх

Контейніровать на психологічному сленгу означає "приймати почуття клієнта, не оцінюючи їх, а тільки лише називаючи і позначаючи". Психолог стає як би контейнером, ящиком, вмістилищем для важких, неприємних, негативних емоцій, які в звичайному житті люди відкидають в собі і інших. Наприклад, зізнатися, що злишся на маму для людини західної культури практично неможливо. Тому люди вважають за краще замість того, щоб сказати "Я жахливо серджуся на своїх батьків" хапатися за серце і пити таблетки "від тиску". Грамотний психолог в цей момент скаже: "Таке враження, що ви дуже гнівайтесь. На кого?" І буде слухати відповідь, не оцінюючи його.

Це важлива і, на початковому етапі, головна частина роботи.

Тому всі три години їзди до дитячого будинку я просто слухаю Паоло і Марію, час від часу вставляючи: "І ви засмутилися ... І вам стало дуже сумно ... Звичайно, я б теж була в люті!" Приїжджаємо ми кілька напруженими, але вже явно не в такій паніці , Як вранці. Нас вже чекають.

До змісту

Як приручити дикого звіра?

Як же добре, що я в дитинстві займалася зі всякими тваринами: приручала їх, дресирувала, вигодовувала. Тому що в Викинь поведінці не залишилося практично нічого від соціальної істоти - людини. Найбільше вона зараз схожа на дикого вовченя: забилася в куток, ледь не шкіриться. Але гарчить. Правда-правда, вона видає якийсь напівзадушений то стогін, чи то рик. Вона вже знемогла, вона готова здатися і померти в неволі. Підходити, брати на руки, умовляти дитину в такому стані категорично неможливо.

Я випроваджують всіх зі спальні, велю батькам піти пограти з іншими дітьми в ігровій кімнаті і сідаю на підлогу на досить великій відстані від Віки, але так, щоб вона мене бачила. Всім своїм виглядом я показую, що Віка мене жодним чином не цікавить. Я одна тут, просто сиджу і розглядаю щось надзвичайно цікаве в своїх долонях. Насправді у мене там дві монетки, я трусить складені ковшиком долоньки, і монетки трохи побрязкують. Іноді я кажу собі під ніс: "Ну, ні фіга собі! І як же воно так? ..." Так я проводжу хвилин 20, напевно. Час від часу я переміщаюся, але не до Віки, а від неї, повертаюся до неї то одним, то іншим боком.

Віка вже давно перестала гарчати і схлипувати. Спочатку вона просто мовчала, мабуть, приводячи себе в якусь подобу рівноваги. Потім стала дуже обережно підповзає до мене. Я старанно її ігнорувала, не піднімала очі і не зверталася до неї. Сиділа, розважалася зі своїми грошиками. Зрештою Віка виявляється сидить на підлозі поруч зі мною. Вона витягує шию і, здається, вже готова попросити мене дати їй подивитися - що це за диво таке тут заховано?

Я злегка міняю позу: витягую ноги, відкидаюся спиною до ліжка, у якій ми сидимо, демонструю розслабленість і спокій. Тільки в позі, поки ще не сказано жодного слова.

Ще через п'ять хвилин Віка вже сидить у мене на руках. Вона напружено прислухається і готова в будь-яку секунду кинутися в укриття під ліжко. Я продовжую грати з грошиками, вивудити з кишені носовичок, зробила з нього ляльку-на-палець і розмовляю від її імені. Дуже тихо і ні про що.

Так проходить ще півгодини. Я дуже вдячна перекладачці, яка утримує Паоло і Марію в ігровій. Якби зараз хтось увійшов, весь контакт перервався б.

У спальню заглядає вихователька. Вона запитально піднімає брови і махає головою в бік ігрової: "Можна?" Тут я наважуюся звернутися до Віки безпосередньо: "Можна сюди увійде Паоло і посидить з нами?" До цього моменту дівчинка зовсім розслабилася, вона затишно влаштувалася у мене на руках і, можливо, з цього положення її не так лякають чужі. Вона мовчки киває.

Паоло входить, в руках у нього велика яскрава книжка-розмальовка і величезна коробка кольорових олівців. Він сідає на ліжко в метрі від нас і просто дивиться. Він посміхається, але не намагається заговорити. Віка дивиться на різнокольорову книжку, але не наважується злізти з моїх колін і підійти. Паоло простягає нам подарунки, я беру їх, голосно висловлюючи своє захоплення. Книжка, і правда - класна.

Наступну годину проходить так. Віка розфарбовує картинку. Коли їй потрібен якийсь олівець, вона пошепки каже мені на вухо: "Синій". "Blue, please" - бадьоро кажу я Паоло. Він дістає з коробки синій олівець, простягає його Віке і називає по-італійськи: "Blu".

Через деякий час питаю дитину: "Можна тато теж буде розфарбовувати разом з тобою?". "Так", - ледь чутно відповідає вона, і я дуже обережно, як порцелянову чашечку, пересаджую Віку на коліна до Паоло.

Ффуух ... Пронесло. Все видихнули. Здається, Віка не проти посидіти на руках у свого прийомного батька . Вона вручає йому олівці по одному і тицяє пальцем в те місце, яке треба зафарбувати.

Тут раптом я виявляю, що страшно втомилася . Виявляється, я майже не дихала з того моменту, як Паоло увійшов до кімнати. Щоб не злякати.

До змісту

Що відбувалося насправді?

Насправді, я стала для ВИКУША чимось на зразок плюшевого ведмедика, перехідним (або трансферентних) об'єктом, кажучи професійною мовою. Давно відомо, що в ситуації стресу навіть мавпочки воліють обніматися і притискатися до будь-якого шматка чого завгодно м'якого і пухнастого. Це закладено в наших еволюційних програмах, це вроджене і не пояснюється ніякими культурними нормами. Маленькі діти мусолять ковдрочку, ніжно зберігають старого облізлого зайця з відірваним вухом, не можуть заснути, якщо не обкладуть неодмінним набором плюшевих ведмедиків. Ці предмети не замінюють мати, але дозволяють пережити її відсутність. На них переноситься прихильність (звідси і термін).

У Віки такого предмета / людини не було. Сверхраняя депривація в дитинстві привела до того, що у дівчинки не сформувалося почуття базового довіри до світу і до людей. Попросту кажучи, Віка ні до кого не прив'язувалася, нікому не довіряла і боролася за себе сама і до останнього патрона.

Тому я стала взаємодіяти з нею на рівні тварини. Є універсальні сигнали, які сприймають все вищі тварини: "давай пограємо", "Не бійся", "ми з тобою однієї крові" і т.п. І Віка відреагувала на них правильно. Вона погодилася наблизитися, погодилася взяти іграшку. Вона почала мені довіряти, а потім нам вдалося перенести цю довіру на інших людей.

Найскладніше було "перевести стрілки" на прийомних батьків. Зробити так, щоб Віка прийняла їх, а не мене, вчасно піти в тінь, перекласти її ручку з моєї - в руку Марії. Наскільки я розумію, це одна з основних проблем, з якими стикаються хелпери, що працюють з сиротами та безпритульними: вчасно розтиснути руки, відійти в сторону.

Ця історія закінчилася дуже щасливо. Вже на наступний день Віка сама вийшла зі спальні назустріч батькам, до кінця дня сиділа на ручках у мами, грала її намистом, цілувалася і обіймалася. Це, звичайно, не значило нічого глобально, але дозволило створити необхідні знімки для суду, отримати дозвіл на усиновлення.

Через два тижні Віку забрали з дитбудинку.

А через рік я отримала з Італії фотографії товстощокими сміється дівчинки на руках у щасливих батьків. І вона чомусь стала дуже схожа на тата.

Катерина Дьоміна

Стаття надана сайтом "Психологічна консультація"

Обговорення

Стаття хороша. Що це піар фахівця - це очевидно. Що аудиторія обрана дуже вірно, це факт. Мені свого часу знадобився психолог-фахівець "з усиновлення". Ледве знайшла. Можливо, комусь теж потрібна допомога психолога. Тепер є, до кого звернутися. Важливо, щоб у цього психолога був реальний досвід і досягнення, а не просто теоретичні знання, красиво викладені в статті.

На мій погляд, відмінна стаття. А чіплятися до дрібниць якось безглуздо - це називається "за дерев не бачити лісу". Я б із задоволенням взяла участь в майстерні, про яку мова нижче.
А з приводу "піару" - взагалі смішно читати. По суті, всі психологи, які пишуть для ЗМІ, займаються "піаром". Хоча це не піар, а створення і закріплення позиції "експерта". Чому багато хто думає, що психологи - це такі рятівники людства, які не повинні думати про власний просуванні, допомагати виключно з любові до ближнього і не мати кар'єрних устремлінь? Це, між іншим, якраз одна з ознак нормального професіонала (як і призначення адекватної ціни за свої послуги) - і коли мова йде про будь-який інший спеціальності, ні у кого обурення чомусь не виникає :)

Стаття дуже сподобалася. Дякуємо!
Як здорово, що ви опинилися там в потрібний час і змогли допомогти Віке і її батькам.

Автор - розумниця, молодець і професіонал.

По-моєму чудова стаття і написана хорошим стилем. Можливо, що ті, хто забирав "підросла" дитини, вже і так знають дані психологічні прийоми. Але мені без цього освіти і без такого досвіду було дуже цікаво.

Цікаво, спасибі! Не знаю щодо перехідного об'єкта, але от щоб той, кому дитина довіряє, продемонстрував свою довіру до нових батьків, показав, що він сам з ними в контакті - дуже важливо. У мене був схожий досвід з молодшою. Вона демонструвала подібні з Вікою реакції, може, менш бурхливо. При цьому при другому візиті (ми забирали з далекого міста, між візитами проходив пристойний термін) ці реакції катастрофічно посилилися! А адже в інтервалі між нашими приїздами її готували - займалися з нею по книжці з фотографіями нашої сім'ї. І я розцінюю ці реакції частково як показник розуму, тями, чутливості дитини - він розуміє, що його чекають зміни, його чекає невідоме. Звичний світ валиться, природно, що йому страшно.
Зате вдома дочка адаптувалася миттєво - тому що там був наш старший, з яким вона відразу увійшла в контакт (у них невелика різниця у віці). І через нього - з нами. Уже в перший день було відчуття, що вона з нами завжди жила - настільки впевнено вона себе відчувала. Правда ходила переважно за руку з братом :)

Дякую за статтю.
Було б дуже цікаво хоча б пару слів про Віку через рік-два. Сподіваюся, у сім'ї все буде добре.

Дійсно, відчувається "рука майстра". Теж розплакалася. В основному від цього:
1. згадка про міфічній "будинку Малятка". его ніхто НЕ бачив, але "професіонал" пише, что ВІН існує.
2. враз розвиток дитини. Такоже, як и Верба здівована, як в три роки дитина говорити и назіває кольору. Мабуть з ним займаюсь бабуся и дідусь. А також персонал "будинку Малятка".
3. напевно за такі заслуги Віку перевели в ДД раніше, як випереджальну в розвитку.
і окрема подяка за прекрасний склад.

а що тут обговорювати? стаття або замовна або повністю вигадка.
в Росії ніколи не було і немає жодного "Будинку маляти" !!!
Як тільки я зустрічаю в який-небудь статті цей горезвісний ДМ, так відразу розумію, що автор страшно далекий від теми :))
Ну не може психолог, що працює з дітьми з системи не знати очевидного !! "Вітаю Вас, пане збрехавши!" (С)
Ляп номер 2: дитина 3х років не може виявитися в дитячому будинку (виняток ДД сімейного типу, але в статті описується явно не ВПЗ)
У ДР діти перебувають до 4х років, іноді й довше якщо немає місць в ДД.
щоб перевели 3хлетку не зустрічала жодного разу!
Ляп номер 3: дитина з системи настільки розвинений, що в 3г знає кольору? Змилосердься !!! Та вони там в цьому віці ледве розмовляють! Добре якщо просто пальцем тикають в картинку!
ІМХО.Вся ця "стаття" чистої води фантазія автора.Возможно і з добрими намірами написана звичайно:) АЛЕ
"Одного разу збрехавши хто тобі повірить?"

Добре, що такі люди є. Справжній професіонал.

Ну і справи. мені не зрозуміло, за що можна два рази відмовитися від дитини, якій всього 3 роки від роду. Жах. Може я не розумію всіх труднощів, так як ми тільки чекаємо підготовки всіх документів і тільки відвідують дитину, якій 2 роки і вже 5 місяців буде в серпні. Хоча бачила вже її різну: і в істериці, в поганому настрої і коли мене злегка стукає, мабуть від надлишку обурення нам не зрозумілого, так як вона дуже мало говорить. Але все одно вона мені подобатися. Моя.

Особисто я читала буквально затамувавши подих. Спасибі автору, вона розумниця і "супербізон" :-).

да-да, звичайно, недолюблюють. Саме тому приймають в непріёмние дні та години, водять за ручку, показують дітей, які не здалеку, а відразу дають на ручки, і постійно усміхаються ... і на кабінетах дублюють таблички на мову ненависних іноземних усиновителів теж від нелюбові.
Для російської родини вимагають довідку про встановлення контакту, а тут - контакту немає, а ось суд вже через п'ять днів, як це мило ...
Ну це так, лірика.
Насправді, звичайно, основний посил статті - мільйон разів правильний. Дитину ПОТРІБНО ГОТУВАТИ до сім'ї. Тільки хто ж цим буде займатися ...

.

Коментувати можут "Як я була плюшевим ведмедиком"