Франц Кафка - Зниклий безвісти (Америка)

Франц Кафка

Зниклими безвісти (АМЕРИКА) [1]

Глава перша

кочегар

Коли шістнадцятирічний Карл Росман, який був надісланий батьками в Америку за те, що його спокусила завагітніла від нього служниця, на стомленому, замедляющем хід кораблі плавно входив в нью-йоркську гавань, він раптом по-новому, ніби в наглої спалаху сонячного світла, побачив статую Свободи , на яку дивився давно, ще здалеку. Здавалося, меч в її долоні тільки-тільки злетів вгору, а всю фігуру овівають вільні вітри.

«Височенна!» - подумав він, зовсім не поспішаючи на берег і навіть не помітивши, як ринула на палубу натовп носіїв мало-помалу відтіснила його до самих бортовим поручнів.

Молода людина, з яким вони мигцем познайомилися в дорозі, проходячи повз, запитав:

- Ви що ж, сходити чи не думаєте?

- Так я-то готовий, - відповів Карл з усмішкою і, чи то з пустощів, чи то просто від надлишку молодих сил, скинув чемодан на плече.

Але, ледь глянувши слідом своєму знайомому, який вже віддалявся разом з усіма, недбало граючи паличкою, Карл раптом згадав, що залишив внизу свою парасольку. Карл негайно ж гукнув молодої людини і попросив про люб'язність - той, схоже, не дуже-то був втішений проханням - доглянути за валізою, а сам, нашвидку озирнувшись, щоб запам'ятати місце, поспішив вниз. Там, однак, він, до досади своєї, виявив, що прохід, яким швидше за все можна було дістатися, вперше за час поїздки чомусь - очевидно, в зв'язку з вивантаженням пасажирів, - замкнений, і в пошуках іншої дороги пустився блукати по нескінченних , до того ж петляють коридорами по сходах, хоч і не довгим, але численним, минув чийсь порожній кабінет з покинутим письмовим столом посередині, поки не зрозумів, - адже він і ходив-то перш цим шляхом всього раз чи два, та й то не один, а в компанії, - що і справді остаточно заблукав. Від розгубленості - бо навколо не було ні душі, тільки чулося над головою човгання тисяч ніг та ще, звідкись здалеку, слабкий, як дихання, вже стихають гул застопореними машин, - він не довго думаючи почав бити в першу-ліпшу двері, на яку натрапив в своїх блуканнях.

- Так відкрито! - почулося зсередини, і Карл з полегшенням відчинив двері. - Що ви б'єте як божевільний? - невдоволено запитав здоровенний чоловік, толком навіть не глянувши на Карла.

Через отвір у стелі тьмяний, як би вже відпрацьований нагорі світло сочився в убогу кімнатку, де, тісно притиснуті один до одного, громадилися, немов в коморі, ліжко, шафа, стілець і цей чоловік.

- Я заблукав, - зізнався Карл. - В дорозі я якось не помічав, а це, виявляється, моторошно великий корабель.

- Так, тут ви маєте рацію, - не без гордості погодився чоловік, не перестаючи возитися з замком невеликої валізи, на кришку якого він налягав в передчутті довгоочікуваного клацання. - Заходьте ж, - сказав він нетерпляче. - Нема чого на порозі стояти.

- А я не заважатиму? - запитав Карл.

- Так чим ви можете перешкодити?

- Ви німець? - про всяк випадок поцікавився Карл, що начувся про небезпеки, які підстерігають в Америці новоприбулих, особливо з боку ірландців.

- Німець, німець, - підтвердив чоловік.

Карл усе ще вагався. Раптово чоловік потягнувся до дверної ручки і одним ривком прикрив двері, впіхнув таким чином Карла в каюту.

- Терпіти не можу, коли на мене витріщаються з коридору, - буркнув він, знову беручись за непокірний валізу. - І ось, розумієш, ходять-видивляються, ніякого терпіння не вистачить.

- Але в коридорі-то нікого немає, - здивувався Карл, в незручній позі притиснуті до краю ліжка.

- Це зараз нікого, - роздратовано заперечив чоловік.

«Але ж і мова про те, що зараз, - подумки здивувався Карл. - З ним, однак, нелегко змовитися ».

- А ви лягаєте на ліжко, там просторіше, - порадив чоловік.

З гріхом навпіл Карл вліз на ліжко і тут же розсміявся над своєю марною спробою погойдатися на сітці. Але, не встигнувши толком лягти, схаменувся:

- Господи, я ж зовсім забув про валізу!

- А де він?

- На палубі, знайомий один там його стереже. Як же його звати? - І, порившись у потаємній кишені, який мама нашила в дорогу на підкладку піджака, Карл витягнув звідти візитну картку. - Ось, Буттербаум. Франц Буттербаум.

- Валіза дуже вам потрібен?

- Звичайно.

- Тоді навіщо ж ви довірили його чужій людині?

- Я парасольку внизу забув, ну, і побіг, а чемодан тягти не хотілося. А тепер ось ще й заблукав.

- Ви один їдете? Без дорослих?

- Один. - «Напевно, варто триматися цієї людини, - промайнуло у Карла, - більш надійного друга мені тут так відразу все одно не знайти».

- А тепер ще й валіза втратили. Про парасольці я вже не кажу. - Чоловік сів на стілець, немов положення Карла тільки зараз до певної міри стало його займати.

- Ну, чемодан-то, напевно, ще не пропав.

- Блажен, хто вірує, - хмикнув чоловік і енергійно запустив руку в свої темне, коротке і дуже густе волосся. - На кораблі, знаєте, який порт - такі і звичаї. У Гамбурзі цей ваш Буттербаум, може, ще й Посторожите б валізу, а тут скоріше за все обох і сліду не було.

- Але тоді мені треба бігти! - скинувся Карл, міркуючи, як би скоріше вибратися.

- Так лежите ви! - розпорядився чоловік і прямо-таки грубо штовхнув Карла в груди, укладаючи назад на ліжко.

- Це чому ж? - запротестував Карл, починаючи злитися.

- Тому що сенсу немає, - пояснив чоловік. - Скоро я теж піду, разом і вийдемо. А валізу або вже вкрали, і тоді справа погана, можете оплакувати його хоч до кінця віку, або цей ваш приятель його стереже, тоді він зовсім дурень і нехай постереже ще; ну, а якщо він просто порядна людина - значить, чемодан залишив, а сам пішов, народ на той час спаде, легше знайдемо. І парасольку ваш теж.

- А ви так добре знаєте корабель? - запитав Карл недовірливо, бо в доводах незнайомця, взагалі-то здорових, - мовляв, на порожньому кораблі речі відшукати легше, - йому привидівся якийсь підступ.

- Так я ж тут кочегар, - відповів той.

- Ви - корабельний кочегар? - скрикнув Карл з таким захопленням, ніби ця новина перевершила всі його очікування, і навіть підвівся на лікті, розглядаючи чоловіка в усі очі. - Близько каюти, де ми спали зі словаком, був такий люк, і можна було зазирнути в машинне відділення.

- Ну да, там я і працював, - підтвердив кочегар.

- А я завжди технікою цікавився, - продовжив Карл, все ще думаючи про своє. - І обов'язково став би інженером, якби не довелося ось в Америку відправитися.

- Навіщо ж тоді вирушили?

- Та так, - ухильно відповів Карл, помахом руки відкидаючи подальші пояснення.

- Значить, була причина, - розсудив кочегар, і було неясно, чи то він хоче, щоб Карл про цю причину розповів, чи то навпаки.

- Тепер ось і я можу стати кочегаром, - сказав Карл. - Моїм батькам вже все одно, ким я стану.

- Моє місце звільняється, - повідомив кочегар, демонстративно засунув руки в кишені своїх пом'ятих, сталевого кольору рядняними штанів і, витягнувши ноги, закинув їх на ліжко. Карлу довелося потіснитися до стіни.

- Ви йдіть з корабля?

- Так точно, сьогодні отчаливаю.

- Але чому? Вам що, не подобається тут?

- У тому-то й річ, що нашого брата не боляче питають, чи подобається йому чи ні. Хоча взагалі-то ви маєте рацію, так, мені тут не подобається. Ви, звичайно, не серйозно в кочегари надумали, але врахуйте, саме так найпростіше в кочегари і догодити. Тільки я вам рішуче не раджу. Коли ви в Європі хотіли вчитися - чому б тут вам не хотіти того ж. Американські університети навіть куди краще.

- Так-то воно так, - погодився Карл. - Але на це гроші потрібні, а у мене їх вважай що немає. Правда, у кого-то я читав, що днем ​​він працював, а ночами вчився, поки не став доктором і, здається, навіть бургомістром. Але ж це яке терпіння потрібно, вірно? А у мене, боюся, терпіння не вистачить. Та й навчався я не особливо добре і, чесно кажучи, не дуже-то сумував, коли довелося школу кинути. А тут, напевно, в школах ще суворіше. І англійського я майже не знаю. До того ж іноземців тут, по-моєму, не дуже-то шанують.

- А, ви теж, значить, це помітили? Ну, тоді все в порядку. Тоді ви своя людина. Самі посудіть, адже ми на німецькому кораблі, компанія «Гамбург - Америка», чому ж, питається, тут працюють не одні тільки німці? Чому головний механік - румун? Шубаль його прізвище. Це ж нечувано. Нами, німцями, на німецькому кораблі зневажає ця скотина! Ви не подумайте, - тут у нього від обурення навіть подих перехопило, і він замахав руками, - не подумайте, що я вас розжалобити хочу. Я ж бачу, ви не бозна-яка птиця і самі хлопчина небагатий. Але аж надто все це бридко! - З цими словами він кілька разів пристукнув кулаком по столу, не зводячи очей з точки, за якою бив. - Адже я на стількох кораблях служив! - Тут він одним духом випалив поспіль назв двадцять, Карл зовсім заплутався. - І добре служив, мене хвалили, я завжди вмів догодити моїм капітанам, а на торговому вітрильнику я навіть кілька років проходив. - Тут він підвівся, немов торговий вітрильник був вершиною всього його життя. - А тут, в цій труні, де все по струночке, де й пожартувати не можна, - тут я, виходить, ні на що не годжуся, тільки бовтаюся у Шубаля під ногами, тут я ледар, якого давно пора вигнати, а платню отримую тільки з милості. Ви можете це зрозуміти? Я - ні.

Кінець ознайомчого уривка

СПОДОБАЛАСЯ КНИГА?