Історії українки, яка пройшла через пекло Освенціма і Бухенвальда

Був чоловік, особа якесь мав людське ... а виявився ти опудалом. Тебе позбавили всього, що твоє. Тебе позбавили твоєї зовнішності, твого одягу, твоїх кіс. Ти одягнений в смугастий, в тюремне. І імені у тебе більше немає. Ти - 61369. І на цей номер ти відзивайся. І про все забудь.

Ці п'ять цифр означали одне - неминучу смерть. Анастасія Гулей потрапила в концтабір в 17 років. Її юність пройшла в бараках концтаборів. Роки, які зазвичай вважають найкращими, в долі жінки залишили незабутні рани. Історії українки, яка пройшла через пекло - Освенцима, Бухенвальда і Берген-Бельзена з перших вуст.

***

Перші роки після концтабору, коли я бачила велику букву «О», мені ставало погано. Я намагалася швидше перегорнути сторінку, тому що боялася побачити там слово «Освенцим».

Я люблю зустрічатися з гімназистами і учнями 9 класу. Якщо у мене зустріч з 9 класом, я бачу себе там за партою, тому що до війни я закінчила 9 класів. Подальше навчання перервалося.

Анастасія Гулей повернулася в Освенцим майже через 70 років

Коли ми перейшли в 10 клас, бої вже йшли під Києвом. А нас мало в школі залишилося вже: всі розбіглися, вчителів теж на фронт забрали, ми зійшлися в школу як сироти. Вийшли на подвір'я, чуємо: земля гуде від канонади, за Київ йдуть жорстокі бої. Постояли, послухали, а вчителі, які ще були з нами, говорять: «Діти, йдіть додому». І на цьому навчання довоєнний закінчилося.

Отже, почалася війна і окупація. Важко було, звичайно. Почалася мобілізація на примусові роботи до Німеччини.

Приходить повістка, і ти повинен їхати до Німеччини на роботу. І відразу попереджають: не поїдеш - маму заберемо. І що робити? З села потрібно було виїхати, звичайно. Зробити вигляд, що ти слухняний, і виїхати.

Ось нас вантажать на пару підвід з села Пирятин Полтавської області, звідки я родом. Привозять на площу Майдан в центрі міста. Зганяють і заводять в колишній кінотеатр, він вже колючим дротом обгороджений, вже звідти не втечеш. І запихають туди.

А у мене відразу ідея: я дійшла до тротуару, а народ міської ходить по тротуару, я між ними: раз, і пішла, так, ніби я не з цієї компанії. І таким чином один раз мені вдалося втекти.

Я поневірялася по знайомим 2 тижні. А потім треба ж піти додому і продукти взяти. Тільки приходжу, хтось доніс, що я вдома.

І ось дуже рано мама борошно сіє: мені печива спекти на дорогу, курку зарізала, щоб з собою дати і йти в Чернігівську область. Там у мене тітка, там можна пересидіти. І тільки вона з усім цим керується, заходить староста з секретарем, нове ж начальство з дармоїдів утворилося. А я тут.

Надя. Фото 1940-х років

«Все, дорога, останній раз говоримо. Чи не поїдеш - маму заберемо ». Куди бігти вже? Добре. Нас вже не обоз цілий, а кілька людей, які втекли. І я хотіла повторити свій прийом: по тротуару.

І мене секретар нашого старостату Павло так за плече схопив, ось за це, воно у мене, гад, болить і зараз. І поліцай, який на воротах: «Ось, вона бігти хоче». Тому нема чого робити: заходь.

Одного разу посадили нас в такі вагончики: телятники, як у нас кажуть. Прийшли батько і мама моя проводжати. І я цю картину бачу завжди. Завантажили нас в вагон, а вони на пероні стоять, старенькі, і плачуть. У мене трьох старших братів на фронт забрали, і мене так само забирають, і вони, люди похилого віку, удвох залишаються у воєнний час тяжкий.

Привезли нас до Києва з Пирятина і розмістили в одній школі близько до залізниці. Перед нами стільки народу пройшло: всіх, хто з України відправлявся до Німеччини, розміщували в цій школі. Пересильний пункт. На стінах багато написів, підписів: «Прощай, Київ, торбу виїв. Ковбасу отримаю і додому втечу ».

Потім дочекалися, завантажили нас. На воротах дали по 2 шматки хліба і ковбаси кінської. Ми тоді вважали, що це «фууу», а тепер, виявляється, що це делікатес.

Повезли нас через Західну Україну. Привезли в місто десь біля моря в Польщі або в Німеччині. Я пам'ятаю, що піски там: табір на пісках. Сосна така рідка, чахнула, типове Примор'я. Там ми були кілька днів. І кожен оглядали паркан: може, десь щілину, але охорона навкруги була.

взуття

Нарешті нас збирають і привозять в Кенніс-Гетте. Розмістили нас в свіжі бараки. Там дівчата із Західної України працювали вже 8 місяців.

На цьому заводі виробляли якісь хімічні речовини. Така речовина їдке: дівчата приходили з роботи як миші червоні: і роба, і особа, і руки. Ми теж повинні були працювати на тому заводі.

Поки готували робочі місця, нас возили в Катовіце розвантажувати вагони: чи не апельсини, звичайно, а шлаки. Полотно залізниці. Вагони великі, високі, а ми - з лопатами.

Ми ще вдома зшили з домашнього полотна спідниці, пофарбували в бузину і взяли, що було старе, на роботу. Їдемо ці вагони розвантажувати. А полячки, щоб їм легко дихати, кричать: «Що ви бидло запускаєте в вагон? (А вагони пасажирські) Ми не хочемо з цим бидлом їхати! ». Таке.

На вокзалі висить карта Польщі. Треба маршрут намітити. Я виписую, куди до Львова найближчий шлях. Тримаю при собі: все одно ж будемо тікати, не можна ж тут залишитися. Ну, як: три брата на фронті, а я буду їх тут залізницю будувати? Я не була такою затятою патріоткою, але щось мене так навіть думки такої не було, щоб залишитися працювати. Шукаємо-шукаємо такого моменту, щоб втекти.

Милиці і протези

Розвантажуємо вагони, а тут дощ, такий сильний, що нічого не видно. І нас охорона знімає і заводить в майстерню, де ми залишаємо лопати, кірки, щоб перечекати. І охороняють нас. З нами ще в Кенніс-Гете привезли з Франції хлопців. Ну, для них - окрема їдальня, і з ними делікатніше обходилися. Наприклад, якщо французи продукти забракують, побачать в сирі черв'яків, то вони цей сир нам, в нашу їдальню віддавали.

І ось іде дощ сильний, ми сховалися туди, і французи з нами. Серед французів був один хлопець років 16-17, ну до того він гарний - херувим якийсь. Такий рожевощокий, як у Мікеланджело. І його обступили і самі французи, і дівчата, охорона рот відкрила, дивляться на нього.

А нас п'ять чоловік - бігти. Ми вийшли потихеньку. А тут залізниця, а в Катовіце товарна станція. Ми під потягами на ту сторону вибігли і, Господи допоможи, вперед. І так втекли. Йшли ми дев'ять днів в сторону Львова, в Україну.

Перша перешкода: межа. Від Кракова йшли стовпи прикордонні, охорона. Це шматок Польщі, який Сталін і Гітлер поділили: одна частина Польщі відійшла Німеччині, окупована. Як перейти кордон?

Йдемо по селу і запитуємо людей: як перейти кордон? А вони чути не хочуть: кримінал такий. А одна жінка каже: «дами, я вам хлопчика свого дам, він вас переведе».

А ми тільки в фільмі бачили, що таке межа. Хлопчик повів нас в сосновий ліс, там схил, де жінки чорницю збирають. А хлопчик каже: «Там внизу проходить лінія кордону». А тут одна з жінок підходить і каже: «дами, тікайте, вчора десант висадився, стільки жолнєжи, вас знайдуть, біжіть».

Внизу пройшов солдат з собакою. А там ліс закінчується, поворот, і уздовж річечки солдат звернув. А з іншого боку видно, що там поля людські вузькими смугами. А справа дорога мощена, стовп прикордонний і хтось роз'їжджає на білому коні.

Нас п'ятеро, я як найсміливіша йду в обхід коня. І ми: «Господи допоможи!» - і вперед. І якесь затемнення на всіх знайшло, і ми в 12 дня перейшли кордон. А люди з іншого боку кордону, з села бачать: слідують п'ять роззяв через кордон серед дня. Виходять нас зустрічати як якихось олімпійців: як ви так вирішили? Одна жінка каже: «Пішли, дами, я вас нагодую».

А тут з'явився хлопець наш, зі Львова, він два тижні ховається, не може перейти кордон, дивувався, як ми пролетіли. Раз тут пройшли, значить, дасть Бог - пройдемо. Я йому маршрут по карті, яку перемалював, показую. Він мені робить правки: туди, туди, а головне - в назвах. Пишеться ж «Решув», а читається «Жешув». Майже як в англійському: пишеться Ліверпуль, а читається Манчестер.

Він нам виправив все, і ми пішли далі. Спали в поле, де ніч застала. І йшли. Але нам порадили: ви не ходите вп'ятьох, тому що дуже залучаєте увагу. Ми так і зробили - розбилися: вперед пішли двоє, а потім дві сестри і я пішли втрьох.

Так ми йшли-йшли, але не пиріжок знайшли. Доходимо: немає дівчат. Зайшли в село, запитуємо: не проходили дві дами? Ніхто не бачив, повертаємося назад: ніхто не бачив.

Виявляється, їх затримали. Ну, вони розумні, кажуть: ми відстали від транспорту. Потім ми дізналися, що їх привезли в Освенцім теж. Але їм номера не набили, вони були як «екстра» в Освенцімі. Без номерів. Через шість місяців їх після обіцянки, що нікому не розкажуть, де були і що бачили, перевели назад в Кеннігс-Гете. В той же табір.

Залишилися ми втрьох, пішли далі. Дійшли до Вісли. По мосту не підеш, міст охороняється військовими. Я ж не Клочкова (Яна Клочкова, олімпійська чемпіонка - ред.), Плавати не вмію. Що ж робити? Туга.

Недалеко від Вісли, в поле ми сіли під копиці скошеної гречки: йти далі нікуди. А я вела щоденник з самого будинку. Прочитала дівчатам щоденник, ніби відчувала, що його заберуть. А рано чуємо: трак-трак-трак-трак, по бруківці візок їде.

Ми вийшли: їде поляк, везе вугілля в місто. Ми запитуємо: пан, як нам Віслу перейти? Він каже: ось туди йдіть, там люди торгують з сусіднім селом через річку. Приходить час від часу човен велика і перевозить людей. Приєднуйтесь до них, і вони вас на той берег перевезуть.

А злоті у вас є? - Запитує. Ні звичайно. Виймає він 5 злотих і дає нам: ось, це вам вистачить, щоб переїхати Віслу. Дай йому Бог здоров'я.

Ми прийшли в село, запитуємо жінку: де можна переплисти Віслу? Вона каже: пані, сідайте тут, я наберу «Земняк» (картопля, виявилося) і повезу на ту сторону. Зібралося людей десять. Приїхала човен, два хлопця гребуть.

Всім видно, що ми біженці, не місцеві. Отрок років тринадцяти, збирає гроші. П'ять злотих дали. Так йому сподобалася моя курточка. Хороша курточка: ще з шкільного пальто зроблена - темно-синя і салатова смужка, а комір і манжети з такого штучного рожевого хутра, симпатична. І він вчепився: продай курточку. І як я її продам? Я йду під відкритим небом. Це все - мій кров і будинок. Ні, ми з човна зійшли, а він біжить: продай курточку. Все одно її у в'язниці забрали, можна було б і віддати, нехай би носив.

І далі йдемо: люди кажуть: не пройдете ви, залишайтеся тут, женихів вам знайдемо. Але ми вже два перешкоди пройшли, як тут залишитися?

Але, правда, були такі громади польські, що мало не зіграли з нами злий жарт. Зайшли до хати, просимо поїсти, а народ теж збирається на сінокіс: з вилами, з граблями. А одна жінка каже: «Це ж українці. Українці різали наших поляків ».

Але що ми маємо до цих полякам? Як завели вони крик, то куди вже до їжі, то ще поженуться за нами з вилами. Зроблять харакірі. А воно дійсно так було на Волині: і зараз і Польща, і Україна не можуть зрозуміти, хто правий, а хто винен. Ну, на «бандер» все списали.

Так і йшли ми далі. Дійшли до цього Жешова. Зайшла в будинок, попросила шматок хліба. Виходжу, а біля дівчат моїх стоїть візок, а біля неї польський жандарм в чорному плащі. А дівчата не знають, що йому відповідати. - Ви росіяни? - Ні, не росіяни. - Іуди? Ні, ми українці. - Сідайте, підвезу. - Ні, ми пішки. Він схоплюється, плащ розкриває, а там пістолети. Довелося сідати.

Він нас прямо до в'язниці завіз. Не дійшли ми зовсім небагато. Нам тільки ще Сян перейти, і були б в Україні. Люди говорили, що цю річку можна вбрід перейти. У в'язниці забрали мій щоденник. А ми ще по дорозі підкови на щастя збирали. Наглядачка витрусила їх і каже: «Ось, щастя ваше до криміналу довело».

Сиділи ми в тюрмі, поки не забрали нас одного разу в Тарнов, гестапівську в'язницю. Зібрали 30 осіб. І повезли в вагоні. А ми і не знали, що таке «Карна обоз» (від слова «кара» - «А»). Але дізналися.

***

Я пам'ятаю, як нас привезли вночі. Дорога, ліхтарі протяжністю в кілометр. Приймальний барак. Забрали всю одяг, в смугасте одягли. Водою дуже холодної облили - це як дезінфекція. А потім повели в якийсь барак вночі спати. А ми питаємо: «Куди ми потрапили, де ми?» Кажуть: «Побачите, побачите».

«Праця робить вільним»

На наступний день почалася розправа з ліжка. Моя черга підійшла стригтися. Села я і отримала в голову здоровими ножицями. А за що - не знаю. Дівчата вже знали кажуть: «Чого ти коси НЕ розплела?» Я сіла з косами, а їй незручно стригти. Вона мене бацнула по голові. Я розплела коси, і почали летіти коси мої. Така купа була. Постригли, наступне крісло, номер. 61369. Наколюють.

І люди, які бачать цей номер на руці (показує руку), запитують: а боляче, коли набивали? Це така наївність. Хіба ти відчував? Там голову б тобі різали, і ти б не відчував болю! До того був ошелешений, якийсь безчувственний. Від того, що бачиш, що відбувається, куди ти потрапив. Це царство Аїда. Так що цього болю - комар.

І став ти ... Ну, уявіть: була людина, особа якесь людське мав ... а виявився ти опудалом. Ти без нічого. Ти від будинку далеко, ти в чужій країні. Тебе позбавили твого вигляду, твого одягу, твоїх кіс. Ти одягнений в смугастий, в тюремне. І імені у тебе більше немає. Ти - 61369. І про все забудь.

Страшно було, звичайно. Відчуття таке: сам собі не вірив. Де ж ти, де ж ти? Одіссей зазнав багато, як Гомер описує в Іліаді, у всяких страшних ситуаціях, але він же боровся, він міг і з циклопами боротися, і з Посейдоном, і в царстві Аїда він пристосувався, вижив. А тут? Куди лобом битися? Про цю електростену?

Постригли нас, бачимо: наші дівчата, з якими ми разом бігли. Вони вже підстрижені, в хустинках, знімають косинки і нас вітають.

Наш робочий день виглядав так. Рано вранці, ще темно, четверту годину, виганяли нас на вулицю. Вариво з сіна якогось давали, - не хотіли ми того кави. Будували в п'ятірку. Приходить аузіерка (наглядачка), номера перерахувала. Ті, хто не може з якоїсь причини вийти на роботу, окремо будується.

Потім приходять пости, шеф, який веде роботу в команді, і пости, які охороняють. І виводять з воріт на роботу.

З собою несемо носилки з хлібом. О другій годині в обід розрізає шеф нам цей хліб на порції. Ми сідаємо, їмо хліб, і далі за роботу.

І ось стоїмо ми знову біля воріт по п'ять збудовані, чекаємо, що прийде аузіерка і прийме. Рано вона послала стільки-то людина, і повинна їх прийняти. І та, яка була дисциплінованою, вчасно приходить. А були й такі: все немає її і немає. Ми стоїмо - падаємо від втоми, але відійти не можна. А потім нарешті приходить: рожеве плаття, плащ якийсь - вже зібралася кудись.

Увечері дають нам суп і відбій. Спати.

І так день у день.

А в неділю вихідний. Однак сидіти в бараці ще гірше: голодний сидиш, і дуже важко голод то переносити.

Що найстрашніше було? Натовпи людей, які йшли в крематорії. Там вже про себе не думав, махнув рукою і все. Тебе вже немає.

Але ці потоки щоденні, щоденні потоки! Смиренних, мирних людей.

Йдуть і йдуть туди, в ліс. У крематорій. Боже мій, як же їх шкода!

Як цих дітей шкода: йде, лялечку несе, то м'ячик підкидає, ну, дитина ж. І мати його за ручку веде. Або дідусь, бабуся. І вони туди йдуть. Це було страшно.

Знав, що ти теж туди підеш. Ось прийде твій номер, і ти туди підеш. Ти на волю вже ніколи з номером не вийдеш.

Один раз ми ще показали свій характер. Копали канаву навколо табору. Вона вже обвалилася, заросла. Ось, бачу, снігом засипана, - немає канави (йдемо вздовж канави в Аушвіці). А ми копали такий рів глибокий. І дерном укоси закладали, туди воду запускали, і електрострум через канаву йшов. Тікати звідти вже важко було, це все розуміли.

Ну так важко було копати цю канаву! Бруд, місиво, дощі. А у нас ці шуги дерев'яні, сабо. Ми ж в них не можемо ходити. І не вміємо. Як цю колодку тягти? Страшно, вона грузне, ти летиш в цю канаву. Все, що не йдемо на роботу!

Весь барак застрайкував. Нехай самі копають, ми не йдемо.

Виганяє вранці блокова, будує нас. Чи не йдемо. Покликала аузіерку. Есесовка виганяє - не йдемо. А вони вже не знають, що і робити. Послали за комендантом. А комендантом у нас був Гесс, Рудольф Гесс.

Той як прискакав в барак, як заскочив на третій поверх нар, ганяє по тим нарах, в стелю з пістолета палить. А ми беззбройні. Ми вийшли з барака, нас вишикували в довгу шеренгу, а тут болото страшне. «На коліна, руки вгору!» І стоїмо так. А він з підтримкою ще. З ним солдати.

І він підходить і кожну п'яту жінку в груди кулаком. Аж гуде, б'є він з усією сили дівчат в груди. Страшно. І всю шеренгу пройшов, і всіх причастив. Як у нього, бідного, рука не захворіла!

Тут наше опір і закінчилося. Збудували по п'ять і - копати канаву. Це було останнє наше «я».

Був ще комендант Йозеф Крамер, ніколи його не забуду. Це взагалі не людина.

Були бараки кам'яні, вони до сих пір залишилися. Я була в дерев'яному. Там тільки залишилися цеглу від димоходу (показує рукою на бараки). І ось в одному бараку виявилися якось євреї або з Кіпру, або з якого іншого острова, такий дрібний народ, як діти. Їх навіть на роботу не брали, тому що вони були настільки малі - як мурахи.

Знайшли смороду картопля сірої. Порізалі его дрібно. І нашли з-під коробки від Вакса крішечку. Порізали, сидять, картопля клюють. Звідки не візьмись - Крамер. Він йде з такою дубиною, булавою. І як кинув цю дубину в цих нещасних євреїв, вони як мухи там і потрапляли. А за Крамером їде машина вантажна. Їх на вантажівку - і в крематорій. Він підняв дубину, пішов далі на полювання.

Ще селекцію проводили. Вихідний, неділя, виганяють усіх з бараків. Роздягають догола. Одяг над головою, і по п'ятірках ладом проходять всі повз «журі». Журі сидить, дивиться: багато струпьев на тілі - в сторону. Хто чистіше - проходь далі. І куди їх повезли? Мабуть, в крематорій. Це селекція. Відібрали здорових, а слабких знищили. Ну жах був.

І ось одного разу набирають команду на роботу в сільському господарстві. Хто хоче? Два кілометри від Біркенау - Буди, табір маленький. Ну, сільське господарство - це наше. Ми ж з села все. Наша стихія. Підемо. Але там теж було не легше.

Теж під страхом постійним - охорона, покарання.

Пам'ятаю, першого грудня пішов перший сніг. Ми розбираємо приміщення людей, яких виселили із зони, сараї. Нас направили розбирати ці приміщення. Приїжджає комісія. Роздягайтеся, перевіряють на вошей: одяг, коміри. І ось на одній дівчині щось підозріле знайшли. Ліда з Миколаївської області.

А вона на кухні з куховарками познайомилася і вишкрібають котли. Як на кухні роздадуть цю брукву, а там щось прикипіло. Вона вишкрібає і миску-дві в барак дівчатам принесе. І це у неї як борг був: після роздачі вишкрібати баланду цю. А у неї забрали весь одяг. І що ж робити? У чому Ліді піти ввечері котел шкребти? Вона взяла у дівчини смугастий одяг і пішла.

А її аузіерка дізналася в чужому одязі. Так що вона робить? 1 грудня, перший сніг і мороз. Вона її роздягає догола. А навколо бараків два ряди колючого дроту. Вона її між тими дроти голою заводить і ставить на коліна. Відбула вона свого часу і пішла додому до себе. А Ліда там помирає, холодно. Ну, спочатку дівчата їй фартух кинули. Але що той фартух проти снігу? Аузіерка пішла, а дівчата витягли Ліду, почали снігом розтирати, привели до тями.

А ще було страшно. Тут, в Біркенау, на нас йшов дим, і ми бачили полум'я від тіл, які спалювали. Задихалися від цього смороду. А потім сельхозкоманда нам привозить мішки паперові - добрива розсіювати по полю. Ми беремо добриво, розсіюємо. Тут щось трапляється. Що це таке? Дивимося, а це кісточки. Це зола з крематорію, а ми нею поля удобрює. Руки відвалюються від цього страху. Але куди ж подінешся?

Ось так було до січня 1945 року. А в перших числах січня нас етапом вивели. Але перед тим з барака забрали єврейок: сестер Басю і Генріху, пані Розу. Пані Роза так хотіла бути полькою, а не єврейкою. Все робила, погану роботу вона викликалася робити. Хотіла чимось відзначитися. А чоловік її поляк і двоє дітей вдома. І вона сподівалася. Але перед січнем її теж в Аушвіц викликали, з кінцями.

А в чоловічому таборі тримали свиней годувати есесівців. Був там їздовий Генріх. Знаменитий музикант з Варшави. Він приїжджав до крематорію: хліб забирав, який у людей відбирали, і свиням тим привозив.

Він нам все новости розповідав. І в останній день нам на роботу повели кирками дорогу рівняти. Чуємо: Генріх грає. А йому дозволили оркестр організувати в чоловічому таборі. Він скрипку десь дістав, сам скрипаль. Кілька губних гармошок. Чуємо, музика. Така погода тиха-тиха, морозна. Ми - як зачаровані. Де це? У таборі музика. І ми знаємо, що Генріх.

І на наступний день Генріха не стало. Це йому так дозволили в останній день відвести душу на скрипці.

І ось нас вишикували і гнали дві доби. Не було вже станцій, щоб нас десь посадити (в ешелон - «А»). Війська радянські вже Краків брали, коли нас гнали. Залпи зброї - рукою подати до свободи. А нас погнали, посадили і завезли спочатку в Бухенвальд.

У Бухенвальді нас не взяли, тому що у нас номери на руках. Вже таке порушення прав людини, що ніхто не хотів брати. Вже бачили, що звідти фронт, звідти фронт. Вже думали, що відповідати не буде кому.

***

«Довго нас возили і привезли в Берген-Бельзен. Думали ми теж: гірше Освенцима вже не буде. А тут ворота, а в воротах Крамар - ось »здрастє".

Все ясно, куди нас привезли: раз Крамер - значить смерть.

Нас ні переписали, ні перерахували. Хто був в таборі, то знав, що завжди перераховували, як привозили або випускали. А тут - як худобу. Заходьте, ласкаво просимо.

Ми знайшли порожній барак, навколо ліс, дерева. Ось і матраци є, хоча паршиві і гнилі, а все ж добре. Розправилися від цих поїздів СВ (сміється). Спимо.

Прибігає Крамер з тієї ж нашої аузіеркой і виганяє з барака. Під шум куль: виходьте. Знову на коліна в грязь і руки вгору. Десять чоловік послав винести все з барака: матраци і все інше. Перерахували нас голих, а зима ж. І вікна розбиті в бараку. Сидимо на голих дошках. Як цуценята, зігрітися якось же треба.

Приходить роботяга з чоловічого табору, забиває вікна колючим дротом. Вікна драні, а дротом забиває. А сам такий - трохи молоток тримає. За ним - охорона. А ми питаємо: куди ми потрапили? Що це таке? Побачите, побачите.

Забили вікна, двері колючим дротом. Сидимо добу, двоє, троє. На четверту добу приходять, відкривають: той самий містер Крамер. Знову по п'ятіркам стаємо на коліна, знову вважають. І одна з цих аузіерок освенцімських: «Майн рік!». Думали, що ми передохнем за 4 доби. А ми живі залишилися їм на подив.

Розглянули ми, а у нас на бараці написано: Тиф. Таким хорошим готичним почерком. Тіфус. Зрозуміли. Тому що наші попередники були наші військовополонені. І їх теж знищували і тифом, і в інших бараках з іншими хворобами. І їх в крематорій (а він маленький в Берген-Бельзені, що не на таку кількість розрахований, двомісний). І після того наших військовополонених вивезли кілометра за півтора від табору і в великі братські могили закопали. Зараз там цвинтар.

Шукають в архівах, хто там був, яка частина військова, щоб прізвища знайти для меморіалу. А ми отримали від них у спадок ті ж методи знищення. І давай нас голодом морити. І за три місяці ми стали ходячими трупами. Ми ходили півтора року в одній п'ятірці, знали з дівчатами один одного. А там ми вже один одного не могли дізнатися, ми вже на людей не були схожі.

Гинути стали страшно, пхороніть ніхто нікого не збирався. Спалювати теж. І крематорій не працював уже. Усе. Мертве царство.

Трупи складають близько барака штабелями. Я хвора. До мене приходить з іншого барака дівчина з Полтавської області. Марія. Збирає. А я до нар своїх не прийду, а навіть якщо і дійду, то там на нижній частині немає досточек, треба (лізти - «А») наверх. А я не в силах наверх лізти. Я лягаю на підлогу до ранку. А Маруся приходить, виводить мене з барака, бо викинуть на купу трупів. І так вона мене врятувала.

А на прощання Крамер біг, його зловили, повернули в табір і змусили прибирати трупи. І коли звільнили наш барак, зайшли англійці, коли з нашого барака почали виводити на волю, я вийшла.

Сонце. 15 травня. Бачу, Крамер і ці аузіеркі вантажать трупи на вантажівку. Ну, почуттів у мене не було ніяких. Ні радості, ні печалі, ні бажання помсти, реакції ніякої. Мертва була. У хороші часи сказала б: що, гад, заробив - працюй. Не було реакції навіть Крамеру підійти і щось сказати. Просто сил не стало на це.

А трупи лежать штабелями. Нарешті, англійці зрозуміли, що немає сенсу вантажити, взяли бульдозер. Викопали яму і трупи туди бульдозером. Є навіть знімки англійської кореспондента.

Повернулася додому в серпні 1945 року. Десь місяць англійці приводили нас до тями, відгодовували, переодягли, ми стали на людей схожі.

Спочатку перевезли за Ельбу, передали нашим, там нас ще кілька місяців потримали: перевірка, фільтрація: де був, що робив, співпрацював з ворогом?

Потім, в кінці кінців, дали транспорт, і ми повернулися додому. Перевезли нас в Барановичі, Білорусь. Скинули на болоті під відкритим небом чекати транспорту далі в Україну, до Києва. Ми чекаємо в тому болоті. Напевно, про нас забули. Давай шукати якісь станції, давай шукати попутні поїзда. Товарняки. З дошками і колодами. І так до Києва і дісталися.

На своїй станції зустріла своїх дівчат з Грабарівка. Їхала, звичайно, з радістю додому. І раптом ці дівчата кажуть: «У вас отримали похоронку - старший брат загинув, а молодший Петро повернувся без ноги. А середній Геннадій пережив блокаду ленінградську і йде на поправку ». І з таким ось настроєм приїхала додому.

Головне для мене було - вступити в десятий клас, закінчити середню школу. А вигляд у мене був дуже страшний: худа, живіт великий. Волосся випали. Хоч і два рази стригли мене в Освенцімі. І то відросли трохи, адже після тифу повипадали. Почав мох якийсь по голові рости.

І давай в школу надходити в той район, де ми перед війною жили. Батько працював учителем, два брата там працювали вчителями. Мене не беруть до школи: ти в Німеччині була. Давай таку-то довідку. Я їжджу, вожу їм довідки - а це 23 кілометри від будинку. Вже 20 вересня, діти займаються. Директор не хотів приймати таку ученицю.

Нарешті брат не витримав, поїхали ми в школу. Він до директора з милицями своїми. Як він з ним говорив - не знаю. Може, милицю на нього підняв? Вийшов і каже: заходь в клас.

Я серед уроку заходжу. 20 учнів. Сидять по двоє за партою. Третій сидить один на задній парті. Мене до нього садять, а він за свої речі, і до хлопців - третій. Зі мною не хоче. Сиджу одна в класі. Чужі все.

Книг немає. Наш будинок, де ми жили, розбомбили. З книгами, з усім. Зошити якісь я знайшла. І 23 кілометри від будинку. І повний бойкот в класі. Учитель заходить, задає питання, а вони - в книги. А у мене навіть немає куди подивитися. Я штовхаю хлопця в спину - допоможіть. Троє за партою - ні, не дають. І так я мучилася до першої контрольної з алгебри. У класі двійки, трійки, а у мене - четвірка. Хлопці: то підкажи, це підкажи. За хімії той же. Перед уроком я їм хімію пояснювала. Вони мені підручники знайшли. Так ми подружилися в класі.

Як я змінилася в таборі? Я була найменшою в сім'ї, Мазунов. Дівчинка. Мене опікали, брати до мене: наша Надя (незважаючи на офіційне ім'я Анастасія, рідні називають героїню Надею, - ред.) Всі хлопці, друзі братів, мене теж опікувалися. І дражнили мене в школі: мамин синочок.

А після того, як прийшла - вже мені опори немає. Одного брата немає, а другий - без ноги. Вже не міг бути такою опорою. Батько захворів і помер. І не знаю. В інституті я не була лідером. Я трохи була цим номером на руці прибита, мене ображали. Студенти сміялися: що в тебе за номер?

Я так танцювала колись до Освенцима - землі не торкалася. А потім я на танці не ходила вже.

Але озлоблення не було. І скільки я вожу людей в Берген-Бельзен, там мене цінують. Доводиться виступати перед їхнім урядом. І від себе, і від групи, яку я наводжу.

Я кажу: просветите будь-яким рентгеном цих людей. В їх душі ні краплі злості, ні краплі помсти, ні краплі ворожнечі. Ні. Блаженні люди вийшли звідти. І серед тих, хто пройшли концтабори, жодного немає п'яниці, просто блаженні. Без злоби. Це не зеки з наших в'язниць, які плюють на всіх. А ці якісь святі, я б сказала так.

Це дійсно диво, що я можу приїхати в Освенцим. Якби в 1945 році в квітні знайшовся б якийсь Нострадамус, і сказав мені: «Слухай, скелетик, ти не загинеш. Ти повернешся. І ще навіть повернешся до Німеччини не як в'язень, а як гість ». Що б ти сказав йому, Нострадамусом? «Слухай, це ж неможливо, на це ніякої надії немає».

Христина Заник, опубліковано у виданні «Історична правда»

Переклад: «Аргумент»

В тему: