Михайло Захаревич: Театр Франка завжди протестує проти приниження

Національний академічний театр ім. І.Франка - за два кроки від свого сторіччя: триває активна підготовка до ювілею, який відзначатимуть в 2020-м. Генеральний директор - художній керівник театру Михайло Захаревич розповідає про перспективи першої сцени України, згадує окремі сторінки театральної історії, підводить підсумки сезону, що опинився для франківців у чомусь знаковим.

А "знаковий" цей сезон хоча б тому, що остаточно склалася керівна конфігурація в театрі. Згідно з результатами конкурсної комісії, Михайло Захаревич очолив театр у статусі генерального директора - художнього керівника. Два керівних напрямки об'єднані відповідно до чинного законодавства. У той же час Дмитро Богомазов, за підсумками внутрішньотеатральних конкурсної комісії, став головним режисером театру і координує питання художньої політики.

Уже до кінця сезону театр презентує дві прем'єри - "Війна" за п'єсою Ларса Нурена (режисер Давид Петросян) і "Ідіот" за романом Федора Достоєвського (режисер Юрій Одинокий). Надалі на сцені франківців - нові постановки Григорія Гладія, Олега Ліпцина, Сергія Маслобойщикова та, звичайно, Дмитра Богомазова.

Хоча справа, звичайно, не тільки в переліку нових вистав і відомих імен - очевидно, починається нова сторінка "біографії" театру.

І, можливо, вже незабаром побачимо чіткий вектор його художнього руху. Адже незважаючи ні на що саме до першого кадра традиційно прикута особлива увага ЗМІ і театралів, партій і уряду.

Іноді здається, що навіть географічне розташування театру (трохи нижче вулиці Банковій, буквально під Будинком з химерами) підсилює державотворчих основи, громадську статусність. І так було завжди. І, очевидно, так буде.

- Михайле Васильовичу, перед інтерв'ю я спеціально гортав книгу "Сергій Данченко. Бесіди про театр" (свого часу, на щастя, вдалося зафіксувати "голос" майстра і видати потрібну книгу). І перш за все звернув увагу на роздуми Сергія Володимировича про національному театрі в Україні. Про його статус, значенні. З одного боку, таке питання досить абстрактний, з іншого, - він весь час виникає: яким є і яким має бути національний театр в Україні? В контексті війни на Сході країни та анексії на її Півдні, в період патріотичного піднесення і гібридних воєн. І навіть з урахуванням того, що нині різні театри стають в чергу за економічно вигідним статусом "національний".

- Національний театр - це театр, який перш за все репрезентує національну культуру не тільки в своїй країні, але і у всьому світі. Для мене національний театр - це театр великого стилю, високої літератури. Це театр, зацікавлений у створенні українського сценічного продукту. Театр, що відкриває нову українську драматургію, перечитує світову класику.

Коли, наприклад, говоримо про "Комеді Франсез" в Парижі, то перш за все маємо на увазі і фірмовий стиль, і збереження сценічних традицій. І що стосується цього - я теж за збереження кращих сценічних традицій, якими багата Україна.

Разом з тим збереження традицій - не обов'язково їх "консервація". Це розвиток, переосмислення, полеміка. Народження нових смислів на основі надбання попередників.

Безумовно, сьогодні стрімко змінюються сценічні форми, трансформується творче мислення. Зрештою, змінюються театральні технології, чого не можна не враховувати. Тому усвідомлення таких змін і в той же час усвідомлення кращих національних сценічних традицій - це і є для мене національний театр, який повинен бути найкращим, самим патріотичним.

- Що ви вкладаєте в поняття "самий патріотичний"?

- Художній рівень театру, його репертуарну складову. І, безумовно, складову соціальну. Адже театр постійно допомагає українським бійцям в госпіталях, на сході України, де триває війна з агресором.

Патріотизм, на мій погляд, - це теж "мовна територія", коли спілкуємося українською мовою - і на сцені, і безпосередньо за лаштунками. Це також важливо. Особливо сьогодні.

Розумієте, статус "національного театру" не можна дати суто формально. Оскільки театру цей статус дають саме ті, хто приходить в зал для глядачів, хто заповнює гальорку. Тобто глядачі. Вони і сприймають наш театр як національний: не по рядку в афіші, а за духом, суті, художньому і громадському призначенню.

- Є сьогодні в репертуарі франківців спектаклі, за які вам, як керівнику, не те щоб соромно, але хоча б ніяково?

- Вистава, за які мені було б незручно, - немає. Але як у керівника, як художника, безумовно, у мене є власна думка про окремі спектаклях. І мені далеко не все подобається. Але щоб соромно - такого немає.

З іншого боку, є глядачі, театральні критики, а у них свої оцінки, судження, погляди. Власне, є твереза ​​оцінка того, що відбувається в театрі і що в ньому буде відбуватися з часом.

- У цьому театрі ви на керівній посаді з 1992-го. Це ще епоха Сергія Данченка ( "Біла Ворона", "Патетична соната", "Росмерсхольм"). Згодом - з 2001-го - епоха Богдана Ступки. Чим для вас важливі і виразні ці театральні епохи? Якщо їх характеризувати тільки штрихами?

- Ці епохи, етапи, безперечно, цікаві і важливі для мене. Тому що і постановники були різні, і спектаклі різні. І творче життя дуже насичена.

Сергій Володимирович Данченко - взагалі геніальний режисер і унікальна людина. У нас з ним ще на початку
1990-х склався надзвичайний тандем - керівний, творчий.

У нього вже тоді було багато регалій, Державна премія СРСР. Він був і народним депутатом. Але коли я прийшов в театр імені Івана Франка на посаду директора, то не відчув різниці в спілкуванні з ним. Данченко відразу прийняв мене як творчого партнера, з яким можна мати справу.

Його рівень як режисера - надзвичайний. Поруч з ним про постановках інших режисерів можна було б коректно сказати - "інший рівень".

Данченко ніколи не педалював якесь своє "авторитарне" рішення. Він умів слухати людей, умів відбирати цінні поради та слушні думки.

Він був вище всяких амбіцій. Його цікавив театр - і тільки театр.

А ви знаєте, що він не завжди читав навіть рецензії на свої спектаклі? Чому? Тому що сам усвідомлював, що у нього вийшло, а що не дуже.

Ми часто зустрічалися після тієї чи іншої прем'єри, довго розмовляли про виставу - йому було важливо думку колеги, соратника. І в такому спілкуванні народжувалася об'єктивна картина театрального життя.

Можливо, він і не завжди після таких розмов щось міняв в постановках, але прислухався.

Сергій Данченко - видатна театральна фігура, відкритий, щирий людина, український режисер, який в історії театру ХХ століття - в числі найкращих.

Богдан Сильвестрович Ступка - геніальний актор, людина з великим гумором. Він сам часто жартома казав, мовляв, граю роль міністра культури. Так само захоплено і натхненно він грав і роль художнього керівника.

Нам вистачало короткого телефонної розмови, коли він бував на зйомках, щоб узгодити питання життєдіяльності театру, щоб театр функціонував без найменшого збою.

Звичайно, деколи виникали і дискусії з певних питань. Траплялося, по-різному дивилися на деякі процеси в театрі. Але це нормальна творча життя! І я йому безмежно вдячний саме за нормальний робочий і насичений художній процес, який був у той час. А той період, коли з'явилися цікаві вистави, і понині прикрашають афішу франківців: "Грек Зорба", "Кайдашева сім'я", "Наталка Полтавка" ...

Станіслав Анатолійович Моїсеєв, який прийшов в наш театр в 2012-му, відразу після смерті Богдана Сильвестровича Ступки, - вже інша історія. Інший сюжет. Ми спілкувалися з ним на різні теми - перш за все про розвиток національного театру. І я іноді говорив йому, що, мовляв, не завжди слід розповідати в емоційних інтерв'ю "як буде", оскільки тільки - і тільки! - на сцені можна довести, як воно "є". В такому великому театрі, як наш, Станіслав Анатолійович раніше не працював. І, можливо, він і не зміг реально оцінити ситуацію саме в такому театрі ...

- У Мережі з'явилося повідомлення про "списання" деяких вистав Станіслава Мойсеєва. Серед них, наприклад, "Квітка Будяк" за п'єсою Наталії Ворожбит. Що скажете з цього приводу?

- Скажу наступне. У нашому репертуарі - понад 50 вистав. Це неймовірна кількість. Якщо один спектакль буде йти, скажімо, раз на чотири місяці, то можна говорити про повноцінну мистецькому житті постановки?

Нехай кого-то или что-то нам шкода, але деякі спектаклі з часом "списувати" все ж доведеться. І саме зараз я пропоную, щоб представники творчого колективу висловлювалися з цього приводу. Щоб творчі люди самі визначали, які вистави можуть продовжувати свою репертуарну життя, а які, можливо, слід "списати".

Важлива думка колективу. Важливі також показники відвідуваності. Адже не секрет, що є спектаклі-хіти, на які неможливо потрапити (хоча деякі з них в репертуарі багато років). А є відносно нові постановки, які, на жаль, не завжди знаходять свою аудиторію. І тут нічого дивного. Це театр.

- Минуло більше п'яти років з тех пор, як наш театр втратив Богдана Ступку, великого актора, унікальну постать. Після того як його не стало, заговорили про нібито "заповіті Ступки". Мовляв, є текст, в якому майстер власною рукою написав щось важливе про майбутнє свого театру. Ви читали цей текст?

- Ніякого "заповіту Ступки" не існує. Це була якась корупційна складова, мета якої - прикрити ім'ям великого актора подальші кадрові маніпуляції. До таких маніпуляцій були причетні й окремі представники попередньої влади.

І якщо хтось буде заперечувати мої слова, будь ласка, нехай принесе мені текст того "заповіту", написаний власноручно Богдана Сильвестровича.

Деякі люди повинні були б проявити гуманізм і милосердя, усвідомлюючи, в якому важкому фізичному стані в той період був актор. Я їздив до нього тоді в лікарню в Феофанії. Були різні теми розмов. І були різні погляди на театральних лідерів в контексті майбутнього нашого театру. Але ні про яке "тексті" мова взагалі не йшла.

- Про які конкретні театральних лідерах ви тоді розмовляли?

- Пройшло багато часу. І зараз це не слід озвучувати. Але ось що скажу. Національний театр - це не приватне підприємство. І по "заповітом", тут посади не передаватимуться або повторно не повинні передаватися.

В цьому моя позиція, вона такою є і такою буде.

І, наприклад, на сьогоднішній день практика приходу в національний театр Дмитра Богомазова на посаду головного режисера довела, що ніякого "заповіту" не треба - потрібен талановитий режисер, який знайде спільну мову з колективом, режисер, який любить театр і створює його. Для якого не амбіції на першому плані, а щоденна творча робота і відчуття театру як рідної домівки.

Саме така людина і здатний вибудовувати перспективи розвитку національного театру - перспективи реальні, а не ілюзорні.

- Наскільки довго тривали переговори з Богомазов, щоб він залишив Театр драми і комедії і спробував себе як головний режисер в Театрі Франка?

- Спочатку була конкурсна процедура, яку Богомазов пройшов в нашому театрі. І за нього проголосували одноголосно.

Безумовно, знаючи багатьох режисерів, які прагнуть прийти в Театр Франка, я попередньо спілкувався і з Дмитром Михайловичем, і з його вчителем Едуардом Марковичем Митницький.

І те, що Богомазов не тільки успішно пройшов конкурс, а й був щиро прийнятий в театрі, - багато чого варте.

По-перше, колектив знає його сильні вистави, які є в нашому репертуарі: "Ліс", "Morituri te salutant". По-друге, всі знають інші його успішні сценічні роботи, за які він отримав Шевченківську премію.

Це режисер, для якого не існує застережень щодо різних сцен (камерних або великих), а також щодо різних міст (Одеса це чи Київ). Якщо є художня ідея, якщо є бажання таку ідею реалізувати, - тоді людина і створює свій театр.

Що ще важливо підкреслити? Етичну позицію режисера. Про неї в наш час, на жаль, не всі навіть згадують. Але це дійсно надважливо для режисера - виваженість і такт, мудрість і здатність почути іншого.

Репертуарна лінія, що створюється нині в театрі з появою Богомазова, - це перш за все серйозна література, знакові автори, режисери-інтелектуали (орієнтовані на європейський театр), актуальна драматургія, українська класика. Григорій Гладій починає роботу над спектаклем "Очищення" за твором фінської письменниці Софі Оксанен. Олег Ліпцин поставить на Камерній сцені твори Бруно Шульца. Це надзвичайно відповідальний матеріал. Сподіваюся, що після успіху "Річарда III" на великій сцені новий спектакль поставить грузинський режисер Автанділ Варсимашвілі. Безперечно, буде нова режисерська робота Анатолія Хостікоєва, його спектакль "Незрівнянна", як відомо, став касовим хітом, справжнім творчим подією. А Сергій Маслобойщиков незабаром буде ставити "Лісову пісню" Лесі Українки.

І це далеко не всі імена режисерів, спектаклі яких з'являться вже найближчим часом - в перед'ювілейний період нашого театру.

- Серед цих імен - вже давно сформувалися режисери. Чи стежить театр за молодою режисурою? Адже "оновлення" творчої крові вкрай важливо, навіть необхідно?

- За іменами молодих режисерів театр не тільки стежить, але і робить серйозні кроки їм назустріч. Зокрема, у нас в штаті з цього сезону працює режисер Давид Петросян. Талановитий режисер, який добре знає сучасну драматургію і вміє працювати з акторами. Його "Земля" за мотивами Ольги Кобилянської, на мій погляд, справжнє творче подія не тільки для нашого театру, а й для українського в цілому. Буквально на днях відбудеться ще одна його прем'єра, а це абсолютно інший матеріал - сучасна європейська драматургія. Вистава "Війна". Для режисера така "війна" - не через "батальна" сценічне бачення, адже війна часто відбувається в душі людини, в людських взаєминах.

З молодих режисерів, з якими, сподіваюся, зустрінемося на нашій сцені, - Іван Уривський. Він працює в Одесі, ставить в Києві. Цікавий, самобутній режисер, який прагне створювати авторський театр. А це завжди цінно. Є бажання запросити на постановку і Ростислава Держипільського з Івано-Франківська ...

- Але це вже майже корифей середнього віку.

- У театрі поняття віку, молодості зокрема, завжди відносні. Хтось і в 18 років може бути нудним дідом зі старечим сценічним мисленням. А є видатні режисери, такі як Стреллер, Вілсон, Тумінас, які, незважаючи на час, завжди молоді на сцені - в своїх спектаклях. Оскільки гостро і сучасно відчувають світ, швидкоплинність життя.

- Пам'ятається, років сім тому ви планували запросити на постановку в Театр Франка Рімаса Тумінаса. Щось з цього коли-небудь вийде?

- Якби вийшло, було б чудово. Але, звичайно, треба враховувати творчі графіки видатного режисера, який одночасно керує двома театрами і активно ставить на різних сценах. Рімас Володимирович був в нашому театрі, тепло прийняв спектакль "Грек Зорба" з Анатолієм Хостікоєвим та Наталією Сумською.

- А така фігура, скажімо, як Андрій Жолдак, сьогодні вписується в репертуарні пріоритети Театру Франка?

- Така фігура актуальна, він талановитий режисер. І наш театр його добре знає. Знає і його позитивні творчі сторони, і деякі суперечливі. Він дуже цікава людина, яка може та-аке закриття на сцені!

Втім, є й застереження: якщо буде принижувати трупу, то з цього нічого не вийде. Театр Франка завжди протестує проти приниження.

- У нас то загострюються, то затихають дискусії з приводу "швидкої смерті"
репертуарного театру. Мовляв, ще трохи - і репертуарний театр перетвориться в виключно проектний. Що думаєте з цього приводу?

- Думаю, що репертуарний театр буде існувати! Тому що такий театр - це ж не якась примха, а мрії наших великих театральних попередників. Це також одна з форм існування світового і, зокрема, європейського театру.

Я добре знаю, як влаштована діяльність Мюнхенського театру: він репертуарний. Свого часу з Сергієм Данченком ми були в Лондоні, дивилися "Приборкання норовливої", - теж репертуарний театр. Хоча, безумовно, там є свої принципи, свої закони існування. Як відомо, там окремий театральний організм може становити цілий квартал, разом з ресторанами, кав'ярнями, навіть банками. Все це формує бюджет театру. Є й приватні інвестиції, і державна підтримка. Є актори в штаті (правда, їх небагато), є актори запрошені.

У нас треба враховувати глядацьку аудиторію, її запити, навіть її традиції. Наприклад, грати в протягом місяця один і той же спектакль - складно, майже неможливо. Нашому глядачеві потрібні протягом місяця різні назви. І до того ж існує соціологія, - хто ходить в театр, які запити у глядачів, які вікові категорії.

- Яка середня вікова категорія вашого глядача?

- Перш за все це середнє покоління - від 30 до 50 років. Нещодавно нас відвідали колеги з Барселони (з оперного театру), вони вивчали наш досвід. І щиро дивувалися саме віковою різноманітності глядачів - молодь, середнє покоління, старше. Вони запитували: "Як вам це вдається?"

А це вдається хоча б тому, що свого глядача треба любити, поважати. Навіть виховувати. Важливо, щоб глядач був не тільки прихильником, але ще і союзником. А в ідеалі - і співавтором кращих театральних досягнень.

- У мене іноді виникає відчуття, що ми в Україні применшуємо свої власні сценічні досягнення. Звичайно, їх не треба і переоцінювати. Але ось, наприклад, приїжджає головний шекспірознавець Європи в Україні і каже, що спектаклі Держипольського, Богомазова, Кравчука - серед кращих в сучасному сценічному шекспірівському контексті. І нам обов'язково треба дочекатися саме "старшого брата", щоб відкрити власні очі і розглянути власні неабиякі досягнення.

- Я сам не вперше кажу, що національний театр в тій чи іншій країні має свою специфіку, автентику, ту національну і ментальну складову, яка особливо цікава глядачам інших країн. Цього не треба соромитися, навпаки, цим пишатися. Адже і таким чином театр стверджує свою націю, театральну школу.

Якби наш театр не гастролював в різних країнах і якби я на власні очі не бачив щирого прийому наших постановок, так я з цього приводу нічого і не говорив би. Але ж добре пам'ятаю, як після гастролей зі спектаклем "Тев'є-Тевель" в США наш посол в Америці говорив, що, мовляв, жодної театральної трупи до нас ще не вдавалося зібрати в одному залі таку кількість українців, євреїв, росіян, а ваш вистава зібрала їх, об'єднав. І це велике досягнення.

Легендарного "Тев'є-Тевеля" Сергія Данченка колись грали в величезному тисячному залі. На виставі була присутня внучка Шолом-Алейхема. І вона також говорила, що українська версія - найкраща в світі.

Тому, я переконаний, важливо усвідомлювати, що ми не крайні в театральному світі, не останні і не менші, а можемо і вміємо іноді навіть більше і краще за інших.

- Зараз, коли війна на сході країни, коли страждаємо від економічної кризи, чи може національний театр дозволити собі великі гастролі за кордоном?

- На власні кошти такі гастролі неможливі. Це величезні витрати. Тому в цьому питанні важлива підтримка держави або продюсерських компаній. Деякий час назад у нас склалися хороші ділові взаємини з продюсером Йоханом Ханом з Німеччини. Сьогодні у нас знову є загальні плани. Важливо також співпраця з міжнародними інституціями - Британською Радою в Україні, Гете-інститутом, іншими. Сподіваюся, незабаром в театрі з'явиться фахівець, який буде активно розвивати саме міжнародні комунікації. І такий напрямок дозволить розширити наші євроінтеграційні театральні проекти. Хоча театр останнім часом і так дуже активно виступав в Європі.

- На засіданні конкурсної комісії, пам'ятаю, ви назвали цифру - понад 200 чоловік творчого складу в театрі. По-моєму, це фантастична цифра, навіть двох сцен мало, щоб у всього творчого складу було достатньо роботи. І часто такий кількісний фактор призводить до повторення "історії МХТ" - обуренню колективу через безробіття?

- Загальна кількість працівників нашого театру - 600. Творчий склад - дійсно 200 чоловік. Це великий колектив. І постає питання, щоб творчі люди були творчо завантажені. Наприклад, на сьогоднішній день на більшість ролей в спектаклях по два виконавці. Це також дає можливість створити творчу конкуренцію. Правда, це призводить і до додаткових витрат. Адже, наприклад, для прем'єри "Ідіота" за романом Ф.Достоєвського - а це два акторських складу - треба виготовити майже 150 костюмів. Все це треба враховувати.

Але в театрі є важлива традиція: за всі роки моєї роботи тут жодна прем'єра не вийшла на "підборі". Всі спектаклі - ексклюзивні. Думаю, так буде і надалі. Адже все впливає на художню якість постановок.

- Якщо гортати сторінки історії Театру імені Івана Франка, то які періоди, на ваш погляд, були самими кризовими? Власне, саме криза іноді і висвітлює різні позиції, різний світогляд в театральному житті.

- Сам період народження нашого театру - це постійна боротьба з кризовими явищами: голодом, холодом, оскільки якраз йшла громадянська війна. Це був період гарту франківців. І фігура Гната Юри, керівника театру, його батька, - визначальна, оскільки він не тільки народив цей театр, він його зберіг в важкі часи. Звичайно, кризовий період - Друга світова війна, евакуація в Тамбов, Семипалатинськ. Важкий кризовий період - 1950- 1960-е роки. Саме тоді, коли Олександр Корнійчук запросив в театр Мар'яна Крушельницького, і це створило ситуацію "двовладдя".

- Чому Корнійчук його запросив?

- Крушельницький в той період ставив п'єси Корнійчука в Харкові, досить успішно ставив. А Гнат Юра поставив у Києві "Банкіра". І автору здалося, що неуспіх вистави - це "заслуга" виключно режисера.

Згодом, коли Мар'ян Крушельницький прийшов до франківців, він ставив деякі радянські п'єси, але успіху не було.

Ця колізія, зокрема, і викликала велике напруження між двома видатними майстрами - Юрою і Крушельницьким. Згодом Гнат Юра пішов з рідного театру, назавжди. Крушельницький пішов в оперний театр. І у франківців почали змінюватися художні лідери.

І знову Корнійчук якось запримітив в Запоріжжі Сергія Сміяна, який в той час вдало поставив "Ярослава Мудрого" Івана Кочерги. Тоді і було вирішено питання з приходом Сміяна на керівну посаду в Театр Франка.

- Виходить, Корнійчук фактично формував кадрову політику театру.

- Олександр Євдокимович займав високі державні посади, він був політичною фігурою.

- Але ж саме Юра колись і відкрив Корнійчука, взяв його перші п'єси до репертуару франківців.

- Гнат Петрович заради порятунку рідного театру прагнув знайти компроміс в найскладніших ситуаціях не менш складного часу. Для нього цей театр був не просто театром, а сім'єю, будинком. Коли свого часу з театру пішов Амвросій Бучма і забрав з собою багатьох провідних акторів, Гнат Петрович був змушений запрошувати своїх сестер і братів у трупу, щоб вона мала можливість просто функціонувати.

- З позицій дня сьогоднішнього, якими ви бачите творчі взаємини Юри і Бучми - власне, двох лідерів і двох батьків Театру Франка?

- Це великі майстри, у кожного з яких серйозна біографія, видатні творчі досягнення. Амвросій Максиміліанович кілька разів виходив зі складу театру, але Гнат Петрович завжди брав його назад в трупу, оскільки розумів масштаб таланту актора. Адже ще в період народження Театру Франка вони були поруч, у них були нормальні творчі стосунки.

І хто б що не говорив або писав, саме Гнат Петрович мав мужність запросити Леся Курбаса в свій театр, коли геніального режисера після всієї цькування випхали з Театру "Березіль".

У 1934-му Курбас приїжджав до Києва на похорон Миколи Садовського, і саме тоді зустрівся з Юрою. Курбас, як відомо, вибрав інший шлях. І до того ж Юра і Курбас - дві різні театральні естетики. Іноді - різні позиції. Хоча, наприклад, відомо, що Гнат Юра ніколи не писав одіозного тексту, який паплюжив особистість і творчість Леся Степановича Курбаса. Той текст "від Юри" був опублікований в радянських ЗМІ. Статтю "за Юру" написали інші люди, оскільки такі тексти створювали виключно в НКВД, а потім лише додавали потрібне прізвище відомої людини.

- Як вам здається, в той період Юра відчував, до якої межі театр може бути сервільний? І до якої межі він таким бути не може?

- Гнат Петрович був настільки мудрим, що відчував навіть більше, ніж ми собі уявляємо. Але ще раз підкреслюю, що в 1930-1940-1950-х Юра робив все можливе, щоб зберегти український театр. Уявіть, наприклад, труднощі, які спіткали франківців на гастролях в Юзівці в Донбасі. Тоді фактично це був пересувний театр. І саме завдяки зусиллям Юри театр став стаціонарним. Хоча були ж інші театри-претенденти, які прагнули до такого статусу. Але Юра домігся свого.

- Коли виникла колізія двовладдя з Крушельницьким, як Юра пережив фактично зраду частини франківців?

- Зраду завжди переживати важко. Тим більше батькові. Так, тоді далеко не всі підтримали Гната Петровича. І до того ж Корнійчук вже "зробив" безліч нагород для членів театрального колективу, - і в результаті кожен думав про своїх "цяцьках". Тому пережити подібне йому було складно.

- Політика часто втручається в театральне життя, і не тільки. Як театру уникнути подібного втручання, зберігаючи свою художню автономність, свою творчу свободу?

- Коли в 1978 році Театр імені Франка очолив Сергій Данченко, то почуття творчої свободи, творчого вибору - було. Так, Сергій Володимирович іноді брався і за радянські п'єси. Але не за найгірші з них. І до того ж навіть деякі тексти Корнійчука він міг подати так театрально, що, здавалося, зникала тимчасова політична кон'юнктура, а на сцені були живі люди і вражаючі сценічні образи.

В цілому Театр Франка, якому незабаром виповниться 100 років, це, далебі, не "100 років самотності", як у Маркеса. Це роки випробувань, криз, перемог, відкриттів, - роки утвердження українського національного театру. Що буде завтра? А завтра буде чергова прем'єра. Приходьте!

до речі

За словами Михайла Захаревича, напередодні 100-річчя Національного театру ім. І.Франка планується Міжнародний театральний фестиваль, який на столичній сцені об'єднає національні театри Польщі, Балтії, Угорщини. До ювілею театру готується також ексклюзивний документальний кінопроект. Чи вийдуть нові книги і альманахи, в яких відображені історія театру і його творча діяльність в останні роки.