Сергій Малицький - Кожен мисливець (збірник)

Сергій Малицький

Кожен мисливець (збірник)

кожен мисливець

«Ні, любий! - Це простіше,

Це пущі, ніж досада! »

Марина Цвєтаєва

Час в наших краях густе. Немов в човні лежиш, шарудить по днищу, не перестаючи, а закриєш очі, понесе невідомо куди, замучить повертатися. Головне - не потрапити в туман. Серьога-базіка якось потрапив, повернувся до полудня - волосся білий, особа в зморшках, руки трясуться, на плечі татуювання - баба з риб'ячим хвостом. Тиждень озерну воду через очеретяну трубку смоктав, поки не отямився. Потім ще з півроку згадував, кого як звуть. Нічого, витримав. Волос знову потемнів, руки зміцніли, особа розгладилося, навіть посмішка утворилася. Ось тільки татуювання не зійшла, та балакучість не повернулася. Раніше, бувало, Серьога проходу не давав, по сотні разів одну й ту ж байку кожному зустрічному-поперечному переказував, а тепер замовк. І не так мовчить, наче пам'ять йому відбило, а так, немов знає багато, та говорити не велено. Або нічим. Я навіть мову його показати просив. Показав. Звичайну мову. На місці.

Ніхто не вірив, що Лідка за мене піде. Я плавати не вмію. Води боюся. Базіка, коли ще базікою був, вдосталь наді мною покуражитися. Проходу не давав. Вітру, питав, ти не боїшся? А риби? А очерету?

- Ні, - посміхався я йому по десять разів на дню. - Вітру я не боюся, Серьога. Вітер легкий, а я важкий. І риби я не боюся. Де вона, твоя риба? Ту, що не бачу, в воді, чого її боятися? А ту, що бачу - чи дохла на березі валяється, або на сковорідці скворчит. І очерету не боюся, я з нього циновки в'яжу. А води боюся.

- Чому? - не розумів Серьога.

- У неї краю немає, - відповідав я. - І дна.

- Є дно, є! - кричав він і часом навіть стрибав з берега, показував чорні від мулу п'яти.

- Глибше зайди, глибше, - пропонував я йому.

- По воді не ходять, по ній плавають! - реготав Серьога. - Ти ж не човен.

І додавав, стираючи пучком трави з п'ят мул:

- Циновки він плете ... Постілки, а не циновки.

Так як не називай. Їх все одно ніхто не купує. Лідка веліла їх в сарай складати. Я і складаю.

- Папка, а море яке?

Файка якраз в запитальному віці. П'ять років, як п'ять пальчиків, ні відняти, ні додати.

- Море? - я відкладаю в сторону плетіння. Не виходить в цей раз витягнути малюнок. Або очерет бляклий, або пальці не слухаються. - Море, Файко, солоне.

- Гірке? - мружиться Файко.

- Ні, - терпляче поправляю я, - солоне - це солоне. А гірке - це гірке. Ну дивись. Гірчиця гірка.

- Гірчиця бридка і пекуча, - гидливо морщиться Файко.

- Добре, - з Файко краще не сперечатися, наллє очі сльозами, з чим завгодно погодишся. - Гірке - це бридке. А море солоне. У ньому солі багато.

- А якщо наше озеро посолити? - Файко знову починає мружитися. Вона завжди мружиться, коли щось затіває. Очі Файко видають, про всі її хитрощі сповіщають - або блищать, або бігають, або витріщаються, тому вона мружиться. Або закриває очі долоньками. Серьога, коли ще базікою був, розповідав, що далеко на півночі живуть білі ведмедики, яких видає на снігу чорний ніс. Так ось вони, коли підкрадаються до ополонки, щоб зловити рибу або тюленя, закривають ніс лапою. Я переказав цю історію Файко. Тепер Файко закриває долоньками очі. Але це вже в тих випадках, коли таємниця так і рветься назовні.

- Море не вийде, - засмучую я Файко. - По-перше, солі потрібно дуже багато. По-друге, якщо посолити озеро, тільки озеро і вийде. Просто буде солоним. Ну, і нарешті, а про тварюк озерних ти подумала? Вони ж тут же все перепочити!

- А якщо з краєчка? - вона збирає крихітні пальчики в пучку. - Якщо зовсім чуть-чуть? Щоб не все озеро в море перетворювати, а тільки шматочок?

- Тоді, - мені не хочеться обривати Файкіну мрію, - тоді це буде дуже маленьке море. Крихітне.

Наш острів маленький. Ні, звичайно, бувають і ще менше, взяти клаптик землі того ж Кузі Щербатого, навіть будинок не поміщається, під кухнею палі в мул забивати довелося, щоб будинок з острова не сповз, ну так і народу у нас побільше, ніж на острові Щербатого. Та й вдома три, а не один. З одного боку острова халупа базіки, з протилежного - маяк Марка, в центрі наш будинок. Ну, не в центрі, трохи в стороні, в центрі джерело з землі б'є, та все одно, вважай, що в центрі, до будинку базіки п'ятдесят кроків, до Марка п'ятдесят вісім. Так на навколишні сторони по парі десятків кроків всяко буде. Кир'ян-торговець сміється, як ти, усміхнений, за Лідкою своєї стежиш? Будеш халупу від базіки обороняти - Марк тебе оплетет, станеш Марка стерегти, базіка палю під тебе підіб'є. Ніяк, сміюся у відповідь. Навіщо їм Лідка? У Лідки сім дочок, кому охота сім довесков дістати? Шість, - чомусь починає загинати пальці Кир'ян, - Ксенія, Ольга, Жанна, Зінаїда, Галина, Софія. Шість?

- Сім, - сміюся я. Файка повзає біля моїх ніг, ліпить пасочки з піску, колупає в носі брудним пальцем, чхає як кошеня, занурившись в молоко мордочку.

- Та хоч вісім, - кривить обличчя Кир'ян. - Лідка сказала, що годинник у вас встали. Батарейки будеш брати? Або годинник обновиш?

Я витягаю з кишені дріб'язок, пересуваю на долоні монети від безіменного пальця до великого.

- Чи не вистачить на годинник.

- Досить, - впевнено каже Кир'ян і подає човен до берега. Половина човна застелена дошками, на дошках товар. Банки, кришки, чашки, ножі, ложки, мотузки, батарейки, цвяхи, молотки, сірники. На носі лежать годинник. Круглі, з цифрами, в золотом обідку, Лідка саме такі і хотіла. Повісити в обідньому залі на стіну в самий раз.

- Ходять? - сумніваюся я.

- Зараз, - заспокоює мене Кир'ян, нахиляється, витягується над товаром, підхоплює годинник, відщіпає кришку, вставляє батарейку, показує циферблат. Стрілки впевнено повзуть зліва направо. Чи не стрибають, чи не отщелкивали, а повзуть, вкручуються буравчиком в мою голову. Безперервно. До болю.

Я відсахується назад. Закриваю очі долонею.

- Стрілки чому не стрибають?

- Такі годинники, - не розуміє мене Кир'ян. - Зате й не цокає. Але час точно показують. Будеш брати?

- Ні, тільки батарейки.

Я простягаю Кір'янов долоню. Торговець скидає з неї потрібну кількість нікелю, подає мені пару батарейок в пластиці, відштовхується веслом від берега.

- А за Лідкою стеж, - підморгує мені обома очима. - Справа ж не в доважком. Коли жеребець на кобилу дивиться, що йому віз, в яку вона запряжена?

- Де ти бачив жеребця? Кобилу? Віз? - кричу я йому.

- В Місті, - вже здалеку відгукується Кир'ян.

- Папка, - смикає мене за штанину Файко. - Я хочу конячку подивитися.

Місто на Великому острові. Точніше, весь Великий острів - Місто. Він поруч. Не зовсім поруч, півкілометра, але що там півкілометра, якщо Місто сам кілометр на півтора? Я навантажую човен циновками, накриваю їх мішковиною. Саджу Файко на корму. Файка в надувному крузі-качечки. Очі в неї блищать, і вона вже готується закривати їх долоньками. На мені рятувальний жилет. Над рятувальним жилетом сміються всі, хто мене знає. І хто не знає, теж сміються. І нехай сміються, що мені їх сміх? Я сам сміюся, не перестаючи. Я не потонути боюся, я боюся Файко одну залишити. Файку, а так само Ксенію, Ольгу, Жанну, Зінаїду, Галину, Софію. Хоча, толку від мене не багато, всю сім'ю тягне Лідка. І від цієї думки я і справді починаю тонути. Зсередини.

Файка сидить на кормі, креслить долонькою озерну воду і поглядає мені за спину. Я гребу. Човен рухається плавно, але невідомо куди. Куди - знає Файко. Вона повинна попереджати мене про інших човнах і плавучих острівцях. Але Файко креслить озерну воду і другий долонькою закриває очі. Я озираюся. Так і є, забрав вліво, ще трохи і встромився б в купину Кузі Щербатого. Кузя шкіриться на мене з відкритого нужника. Нужник у Кузі влаштований теж на палях. Хоча, чого там було влаштовувати? Відгородив закуток, вирізав дірку в підлозі, поставив стільчик. Сиди, отримуй задоволення, а відкриєш дверцята, задоволення буде подвійним. В руках вудка. На вудці волосінь. На волосіні поплавок так гачок. На гачку наживка. Минулий улов, пропущений через Кузини кишки, падає в воду, новий улов насаджується на гачок тут же.

- Кузя! - часом кричить Щербатому Кир'ян. - Ти що, рибу Прикормлюємо?

- Ні, - відгукується з нужника Кузя. - Острів свій збільшую. Землі у мене мало!

Йому б Филимона покликати для збільшення острова. Филимон в два рази більше Кузі. Він би йому точно острів збільшив. Але Филимон в Кузін нужник не ввійде. А увійде, так палі в мул власною вагою зажене. Так зажене, що Кузьо по коліна в воді сидіти доведеться. До того ж у Филимона і власний острів не дуже великий. Ні, доведеться Кузьо самому свій острів збільшувати. Цікаво, чи правда, що він гальку ковтає, щоб нові частини острова не розпливалися по озеру?

Кінець ознайомчого уривка

СПОДОБАЛАСЯ КНИГА?