Проект Укрінформу з нагоди столітнього ювілею агентства: «100 років - 100 новин»
В кінці 20-х років ХХ століття Україна все менше ставала схожою на Україну і все більше інтегрувалася в стару-нову імперію, на цей раз в радянську - в її економіку і ідеологічний простір. Надії на незалежність в майбутньому ставали все більш примарними. Спроби побудувати новітню українську культуру в умовах сталінського режиму були приречені на поразку ...
«Березіль» переводять до Харкова
22 квітня 1926 року. Київ. РАТАУ. «З следующего сезону в Харків переводитися київський театр« Березіль », Який переформовані в центральний український драматичний театр РЕСПУБЛІКИ. Народний КОМІСАРІАТ освіти планирует создать в столице тип театру Який БУВ бі зразки для всіх театрів України та вплівав бі на їх роботу для создания вісокої театральної культури, что відповідає харчування Радянської культури ».
Колектив Київського драматичного театру, 1921 рік. Фото: Укрінформ
Як відомо, театр «Березіль» виник з акторських труп «Молодого театру» і «Кийдрамте» (Київський драматичний театр), засновником яких був Лесь Курбас. Назва театру походить від назви першого весняного місяця українською мовою - "березня".
До 1926 року театр працював в різних приміщеннях Києва (на Хрещатику № 29, в приміщенні нинішніх театрів ім. Лесі Українки та Івана Франка), а в 1926 році його перевели до Харкова.
Лесь Курбас. Фото: Укрінформ
Курбасу вдалося зробити майже нереальну річ - у вкрай важких умовах (адже на території України панувала післявоєнна розруха) організувати потужну організацію, в якій майже безкоштовно працювали сотні молодих романтиків - акторів, режисерів, композиторів, техніків сцени, майстрів декорацій, художників. Всі вони були учнями чи просто прихильниками Курбаса. В цілому діяло 6 майстерень «Березоля».
У 20-30-х роках курбасовський «Березіль» був для України чимось набагато більшим, ніж звичайний театр. Він був не тільки культурним центром, а й дослідно-експериментальним, культурно-громадським центром всього українського культурного руху тієї епохи. За 15 років своєї активної діяльності Курбас встиг стільки, на що в інших народів йшли століття, і чим займалося не одне покоління творчих людей.
Книги про Леся Курбаса. Фото: Укрінформ
По-перше, він європеїзувати український театр, розгорнувши його з виключно етнографічного напрямку в бік світового театрального мистецтва, а по-друге, він почав ставити нову українську драму - п'єси Миколи Куліша, Майка Йогансена, Миколи Хвильового. Крім того, Курбас виховав цілу плеяду нових українських акторів, серед яких - Йосип Гірняк, Амвросій Бучма, Данило Антонович, Мар'ян Крушельницький, Іван Мар'яненко, Валентина Чистякова, Лесь Сердюк і багато-багато інших, яких згодом називали «пташенятами з курбасівської гнізда».
У зловісному голодоморному 1933 році, після прем'єри Кулішевої «Маклени Граси» «Березіль» заборонили, перейменували в театр Шевченка, а Леся Курбаса, як «ворога народу» і «буржуазного націоналіста», разом з багатьма іншими художниками заарештували. Спочатку відправили до московської в'язниці НКВД, потім на будівництво Біломорканалу, а в листопаді 1937 році розстріляли в карельському Сандармоху. Репресіям з боку радянської влади піддавалися майже всі «Березільці».
вбивство Петлюри
25 травня. Париж. РАТАУ з посиланням на ТАСС передало: «Сьогодні до Петлюри, что проходив по вулиці, підійшов один українець І, заявил, что ВІН мстити Петлюрі за вбивство на Україні руських и євреїв, вістрілів в Петлюру з револьвера. Петлюра вбитий ».
Симон Петлюра. Фото: Укрінформ
Довідково: вбивцю звали Самуїл Шварцбард. Він з Ізмаїла, що в Одеській області. У 1903 році Шварцбард захопився анархістськими ідеями і в тому ж році почав співпрацювати з єврейською підпільною організацією «Іскра». З початком Першої світової війни брав участь у військових діях в складі Іноземного легіону, а після поранення в 1917 році був демобілізований. У червні 1919 року Шварцбард вступив в Червону армію, і якийсь час воював у бригаді Котовського. Після захоплення Одеси білими військами, видаючи себе за французького ветерана, поїхав до Франції. У 1925 році він отримав французьке громадянство і в цьому ж році вступив в прорадянський «Союз українських громадян».
Після падіння Директорії, в 1920 році Симон Петлюра емігрував до Польщі, а в 1924 - до Парижа, де очолив уряд у вигнанні Української Народної Республіки.
25 травня 1926 року о 14:12 Шварцбард підійшов до Петлюри, який стояв біля магазину на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель, звернувся до нього українською мовою, щоб Петлюра обернувся, і зробив п'ять пострілів. Коли Петлюра впав, Шварцбард вистрілив ще двічі. Петлюра помер через 15 хвилин в лікарні, а Шварцбард був затриманий перехожими і заарештований поліцією на місці злочину.
18 жовтня 1927 року вбивця постав перед судом. Його захищав адвокат Анрі Торрес, член Компартії і консул більшовицької Росії у Франції.
З обох сторін на суді виступали історики і свідки тогочасних подій в Україні, жоден з яких, до речі, не засвідчив антисемітизму в діях Петлюри. На процесі було представлено понад 200 документів, які, навпаки, свідчили про спробу колишнього голови Директорії зупинити єврейські погроми.
Але ці свідчення не були взяті до уваги - через кілька днів суд фактично перейшов від розгляду справи про вбивство, в якому Шварцбард зізнався, до аналізу діяльності уряду Петлюри під час радянсько-української війни 1918-1920 рр.
Самуїл Шварцбард під час судового засідання. Фото: memory.gov.ua
Суд тривав вісім днів. Зрештою, вісьмома голосами проти чотирьох Самуїл Шварцбард був виправданий і звільнений в залі суду. У наступному році він виїхав до Південної Африки, де і помер в 1938 році.
Похорон Симона Петлюри. Париж, 30 травня 1926 року. Фото: Twitter
Симона Петлюру поховали в Парижі на кладовищі Монпарнас.
Лише через багато років, на початку 1990-х, в оприлюднених архівних матеріалах було виявлено лист Лаврентія Берії від 11 серпня 1930 року, в якій той зазначає роль ГПУ в підготовці замаху на Петлюру. А ось навіщо Москві потрібна була смерть Петлюри, то, на думку істориків, швидше за все, це було пов'язано з приходом до влади в Польщі Юзефа Пілсудського і бажанням радянської влади запобігти новій польсько-український союз.
Початок будівництва Дніпрогесу
15 березня 1927 року. Кічкас. РАТАУ. «15 березня в спокійніх діловіх обставинних залунав перший удар молота на Дніпрельстані. Покладаючи Перші Цеглина ».
Будівництво греблі, 1929 рік. Фото: Укрінформ
Довідково: Постанова про нагальну потребу почати будівництво Дніпрельстану (згодом Дніпрогес) було прийнято на об'єднаному засіданні президії ВУЦВК і РНК УСРР 29 жовтня 1926 року в Харкові. У ньому зокрема зазначалося, що «відкладання початку будівництва Дніпробуду і греблі прирівнюється до відмови від своєчасного виконання планів нового промислового будівництва на Україні». Разом з тим, цією ж постановою РНК УРСР доручалося створити Комітет Сприяння Дніпробуд і намітити для нього конкретні завдання.
15 березня 1927 на скелі біля Кичкаса (селище на околиці Запоріжжя) була облаштована будівельний майданчик, що дало початок найбільшому будівництва кінця 20-х початку 30-х років ХХ століття. Власне, саме будівництво почалося 8 листопада 1927 року, а до цього тривали підготовчі роботи.
На початку будівництва Дніпрогесу. Фото: Укрінформ
Протягом цього часу РАТАУ постійно інформувало, що відбувається в Кічкасі, адже будівництво супроводжувалося величезною пропагандистською кампанією. По всій країні проходили збори і мітинги. Трудящих змушували перераховувати до фонду Дніпрельстану частина заробітку. Дісталося і селянам: на потреби Дніпрельстану відбирали худобу, зерно та іншу сільгосппродукцію.
На будівництво з усіх кінців світу звозили робітників. Скільки точно людей пройшло через будмайданчик ГЕС, достеменно невідомо, оборот робочої сили не закінчувався. Тільки протягом 1932 року були прийняті 90 тис. Чоловік, а звільнені 60 тис. Наймасовішою рабсилою стали ув'язнені, поруч з якими працювали колишні царські офіцери, анархісти і священики, кулаки і аристократи. Часто люди наймалися тільки для того, щоб поїсти в їдальні і переночувати в бараку.
У перші роки будівництва основними знаряддями праці були лопата, кайло, тачка і віз, якій вивозився ґрунт і підвозили будматеріали. В цілому при будівництві ГЕС робочі витягли і перекинули 8 млн кубометрів грунту, поклали 1,2 млн кубів бетону.
Дніпрогес, початок 1930-х. Фото: Укрінформ
Крім вироблення електроенергії, станція повинна була вирішити проблему судноплавства Дніпра, адже його русло перетинали дев'ять порогів, які ускладнювали проходження суден. У 1928 році почалося будівництво греблі, що призвело до підняття води і затоплення значних територій на обох берегах Дніпра. В цілому було затоплено 16 тис. Га землі, під водою опинилося 56 населених пунктів, з яких 14 були затоплені повністю, а 42 - частково.
Зрештою, через п'ять років, 1 травня 1932 року, Дніпрогес дав перший промисловий струм, а 10 жовтня 1932 року відбулося його урочисте відкриття. На той час Дніпровська ГЕС стала найбільшою в Європі. Довжина її греблі склала 760 м, висота - 60 м, радіус дуги - 600 м.
Поруч з Днепрогесом побудували заводи «Комунар», листової сталі, інструментальних сталей, алюмінієвий, магнієвий, феросплавний, коксохімічний, електродний. У 1939 році станція вийшла на проектну потужність, а Запоріжжя стало обласним центром.
(Далі буде)
Хроніка попередніх років: 1918 , 1919 , 1920-1921 , 1922-1923 , 1924-1925
