ЖИВА СОВІСТЬ РОСІЙСЬКОГО НАРОДУ

Під час перебування моєї роботи в Одеському літературному музеї мені довелося побувати в Полтаві, в будинку-музеї Володимира Галактіоновича Короленка, де письменник жив останні двадцять років. Співробітники музею показали мені кульовий отвір над дверима прорізу в коридорі. Під час Громадянської війни два озброєних бандита проникли в будинок Короленка, де тимчасово зберігалися два мільйони рублів, зібраних громадськими організаціями для перевезення дітей з голодуючої Москви на Україну. І хворий шестідесятішестілетній письменник кинувся на грабіжника і схопив його за руку. «Потім, - згадує В. Г. Короленка, - (...) бандит намагався повернути револьвер до мене, а мені вдавалося заважати цьому. Пролунав ще постріл, який він направив на мене, але який потрапив в протилежну сторону в двері ... Чітко пам'ятаю, що у мене не було страху, а був сильний гнів ». На допомогу Володимиру Галактіонович в боротьбі з бандитом відразу кинулася його дружина, Євдокія Семенівна, а потім і молодша дочка, Наташа. Соня, старша дочка письменника, схопивши чемоданчик з грошима, вискочила через вікно на вулицю і помчала до сусідів. Побачивши такий різкий відсіч, приголомшені бандити кинулися тікати. Короленка, схопивши свій маленький револьвер, кинувся за бандитами, але дружина і дочка силою утримали його, замкнувши двері.

Володимир Короленко фотографія

Що сучасний читач знає про життя і творчість видатного російського письменника-гуманіста Володимира Галактіоновича Короленка? На жаль, не багато. В основному ми знайомі з його творчістю тільки за оповіданням «Діти підземелля», який ви не знайдете ні в одному зібранні творів письменника, тому що такої розповіді Короленко писав. У нього є повість «В поганому товаристві». Для того, щоб познайомити дітей з цим твором, повість скоротили до розміру невеликого оповідання. Скорочення було зроблено без участі письменника, і ця розповідь йому не подобався.

Реклама:

Володимир Галактіонович Короленко народився 27 липня 1853 в місті Житомирі. Батько письменника, Галактіон Опанасович, був повітовим суддею, виділяючись в середовищі дрібного повітового чиновництва своєї донкіхотською чесністю. За це його вважали диваком і навіть небезпечною людиною. Протягом всього свого життя таким же непохитно чесним був і Володимир Галактіонович. Вісім років тюрем і заслань не змогли зломити його волю. Безстрашність і прагнення зберегти чистими свою совість і честь були визначальними рисами особистості Короленко.

Володимир Короленко фотографія

Здавалося б, проста формальність: всім політичним засланцем потрібно підписати присягу на верноподданство новому імператору Олександру III. Короленка не може піти проти своєї совісті. У заяві пермському губернатору він вказав «на беззаконня влади, жертвою якої стали не тільки члени моєї сім'ї, а й безліч зустрінутих мною людей ... Свавілля влади вторгається в усі відправлення життя, часто найчесніші і законні ... З огляду на все викладене вище, я заявляю відмову дати яка вимагається від мене присягу. Я не вважаю доречним давати будь б то не було вказівки або ставити умови, але вважаю своїм моральним правом вказати мотиви, за якими совість забороняє мені вимовити потрібне від мене обіцянку в існуючій формі ». «Я не міг вчинити інакше», - повідомляв він тоді в листі до брата. Послідував арешт, важкий шлях до Східного Сибіру, ​​в'язниці і, нарешті, поселення в віддаленому районі Якутській області, в слободі Амге. «Роби, що має і нехай буде, що буде», - девіз, якому Короленко дотримувався все життя, ніколи не озираючись на наслідки. Потяглися довгі місяці далекої посилання, але невичерпна енергія не покидала Короленко і тут. Допитливо вивчав він побут людей, записував якутські пісні і легенди і намагався писати сам. Перше оповідання Короленка «Сон Макара» приніс йому широку популярність. Провівши на засланні три роки, Короленка з родиною оселяється в Нижньому Новгороді. Один за одним виходять його перші збірки сибірських оповідань, із захопленням прийняті читачами.

Письменницької роботі Короленко завжди супроводжувала його широка публіцистична діяльність. Надаючи великого значення цій стороні своєї справи, Короленко писав, що публіцистика була для нього безпосереднім втручанням в життя, відповідала його «бажанням ... відкрити кватирку в затхлих приміщеннях, голосно крикнути, щоб розсіяти кошмарне мовчання суспільства ..., захищаючи права і гідності людини всюди, де це можна зробити пером ».

Володимир Короленко фотографія

Справою своєї честі вважав Короленко захист вотяков (Мултанскій процес) і настільки далекого від них єврея Бейліса (Справа Бейліса), несправедливо звинувачених у жертвоприношеннях, де в обох випадках була кинута тінь на весь народ; боротьбу за скасування смертних вироків, вільний прокотилися по Росії після революції 1905 року; порятунок людей, що потрапили в жорна беззаконня під час анархії Громадянської війни.

«Люди гинуть невинно», - записав Короленка в щоденнику з приводу мултанского жертвопринесення. Справа групи удмуртів (вотяков), жителів села Старий Мултан Вятської губернії - одне з гучних і пам'ятних судових справ кінця XIX століття. Воно стало таким завдяки втручанню в нього В.Г. Короленка.

Недалеко від села Старий Мултан був знайдений обезголовлений труп жебрака Матюнина з витягнутими серцем і легенями. Семеро жителів цього села були звинувачені у вбивстві з метою жертвопринесення і засуджені до десяти років каторжних робіт.

Дізнавшись про біду мултанскіх вотяков, Короленко був присутній на вторинному розгляді справи в місті Єлабузі в якості кореспондента. Він був глибоко вражений повторним обвинувальним вироком і зробив власне розслідування, поїхавши на місце скоєння вбивства. Йому вдалося встановити, що вбивство сфальсифіковано, і нещасний жебрак був уже мертвий, коли над трупом вчинили наругу - саме для того, щоб звинуватити вотяков в ритуальному вбивстві. Повернувшись до Петербурга, Короленко негайно почав боротьбу за порятунок невинних селян.

«Я весь потонув у справі мултанскіх вотяков ... і тепер нічим не можу займатися і ні про що більше думати», - писав Володимир Галактіонович Н.Ф. Анненскому.

Короленка написав по Мултанскому справі десять статей і заміток, опублікованих в столичних газетах і виступив в Петербурзькому антропологічному суспільстві з доповіддю про Мултанском справі. Разом з тим він вирішив взяти особисту участь в третьому судовому засіданні, взявши на себе етнографічну частину захисту. Короленка виголосив в кінці процесу дві заключні промови, які до нас не дійшли, тому що стенографістки, захоплені його виступами, начисто забули про свої обов'язки. Процес закінчився виправданням усіх підсудних. Після виступу Володимира Галактіоновича дали телеграму про смерть маленької дочки, яку він залишив хворий, їдучи на захист мултанцев. «Папу надломив цей удар. Радість за виправдання удмуртів і горе у своєму особистому житті виявилися такий «отруйною сумішшю» (за висловом батька), яка порушила рівновагу його нервової системи, і він захворів жорстокої безсонням, що залишилася у нього в різному ступені на все життя ... », - згадує дочка письменника Наталія Короленко-Ляхович.

У 1893 році Короленко як кореспондент «Нижегородського листка» вирушає на Чиказьку Світової Виставку.

16 серпня корабель «Уранія», на якому Короленко прибув до Америки, увійшов в гавань нью-йоркського затоки. На другий день в пресі з'явилося інтерв'ю з Короленка. У статті «One Of The Czar's Victims» кореспондент газети «New York Times» представляє читачам Володимира Галактіоновича Короленка, людини, який провів шeсть років в сибірському засланні, що стало потім талановитим письменником, видавши понад дванадцять книг, і розповідь якого «Сліпий музикант» був переведений на англійську, німецьку, французьку, шведську, польську та інші європейські мови. Він - «красивий чоловік невисокого зросту, міцної статури і за зовнішнім виглядом здатний переносити великі фізичні позбавлення ... Густа, кучерява, каштанова борода обрамляє обличчя Короленко. Волосся густі, злегка в'ються, очі світло-карі. Риси обличчя м'які. На лобі у нього - ніколи не розгладжує зморшки, що надає йому вид постійно зануреного у глибокі думки ».

На питання: «Чому вас заслали?», Короленко відповів:

- Я не знаю. Я був в той час студентом і вважаю, що, так як я був знайомий з кимось, кого звуть в цій країні «нігілісти», мене просто забрали і відіслали за одинадцять тисяч верст як політичного злочинця.

- Чому вас заслали без суду?

- Чи не було ні суду, ні пояснення провини. Після шести років я був повернений назад. Це також було зроблено без пояснень.

- Що ви робили в Сибіру?

- Я шив взуття, - сказав Короленко з посмішкою, - орав в полі. Сіяв і тиснув пшеницю і їв випечений з неї хліб.

Відповідаючи на питання про переслідування євреїв в Росії, письменник сказав, що він проти політики гоніння євреїв.

- У моїй книзі «Йом Кіпур», - зауважив Короленка, - я хотів показати, що від російського може бути більше шкоди, ніж від єврея, якщо він займе його місце. Існує повір'я, що в Йом Кіпур приходить чорт і вистачає з синагоги недбайливого єврея. Я вибрав жертвою продавця вина і показав, як чорт прийшов і схопив його, людини, який своєю професією приносить більше шкоди, ніж користі. Після єврея на його місце прийшов російський, і від нього зла виявилося набагато більше, ніж від його попередника, і в кінці року чорт повернув єврея, захотівши забрати російського.

- Євреїв переслідують через релігійні міркувань?

- Я хотів показати, як згубно для християнської країни переслідувати будь-якого безвинного. Не можна карати людину, якщо він не вчинив злодіяння. Народитися євреєм - хіба це злочин? У Росії ті, хто народилися євреєм і відреклися від своєї релігії, приймаючи православ'я, не переслідуються. Але дуже мало євреїв відмовляються від своєї віри.

- Куди прямують російські євреї, змушені залишити Росію?

- В Палестину або в Аргентину - на допомогу барона де Герша. Ті, хто приїхали в Аргентину, пишуть, що зміна клімату настільки важка, що витерпіти це дуже важко.

- Розкажіть, будь ласка, про вашу останню книжку.

- Останні статті, що я написав, з'явилися на сторінках журналу. Це серія нарисів «В голодний рік». Я не знаю, чи дозволять мені віддрукувати їх у вигляді книги чи ні. Якщо не буде ніяких заперечень, то це, ймовірно, можливо. Існують дуже суворі правила щодо цензури. Книги менш ніж в сто шістдесят сторінок заборонено друкувати доти, поки цензор НЕ прочитає рукопис і не знайде в ній ніякого антиурядового змісту.

В силу своєї скромності Володимир Галактіонович не сказав інтерв'юеру, що нариси «В голодний рік» написані безпосередньо з особистих вражень і пов'язані з тією роботою з надання допомоги голодуючим селянам, яку Короленка вів в 1892 році в селах Лукояновского повіту Нижегородської губернії. «Приступаючи до цих нарисів голодного року, - писав він згодом, - я мав на увазі не тільки залучати пожертвування на користь голодуючих, але ще поставити перед суспільством, а може бути і перед урядом, приголомшливу картину земельної негаразди і злиднів землеробського населення на кращих землях ».

Крім «New York Times» про приїзд письменника до Америки повідомлялося в газетах «New York Herald», «Tribune», «World», тижневику «Speaker» і ін.

Публікації в центральних нью-йоркських газетах з критикою самодержавства не обіцяли Короленка нічого хорошого в Росії, і він вирішив скоріше виїхати з Нью-Йорка в Чикаго. У Чикаго Володимир Галактіонович уважно оглянув інтернаціональний відділ виставки і зустрівся зі знайомими російськими емігрантами.

Після повернення на батьківщину побоювання Володимира Галактіоновича підтвердилися. Він піддався принизливому обшуку і був викликаний для пояснень в департамент поліції в Петербург. Про цю подію Короленко записав в щоденнику: «Перевёртивалі все, брали в руки будь-яку папірець, розгортає папери, заглянули в листи, на що митний огляд не давав ніякого права. Молодий митний щеня старався зовсім не в міру. Схопився за коробку, в якій лежали дитячі ляльки. У коробці з ляльками може ховатися революція. Ось такими були перші враження в дорогому вітчизні ».

А враження від перебування письменника в Америці передані Короленка в нарисах і незакінченої повісті, але з найбільшою повнотою вони відображені в оповіданні «Без мови», де замальовки Америки, особливо - Нью-Йорка, дані очима його героїв. «Ця книга не про Америку, а про те, як Америка видається на перший погляд простій людині з Росії», - писав Короленко згодом. І хоча він стверджує, що його знайомство з Америкою короткочасно і недостатньо, замальовки Нью-Йорка столітньої давності, життя і проблеми емігрантів з Росії, і простих селян, і бідних євреїв, можна дізнатися з цього оповідання. Тільки в Америці його герої здобули свободу, до якої так прагнули, і землю, про яку вони могли тільки мріяти у себе на батьківщині. В Америці неграмотний український селянин стає шанованою людиною і фермером, а знаходився на самому дні соціальної драбини єврей, якого на батьківщині презирливо звали Берко, тут - високоповажний містер Берк.

Єврей, як герой твору, в цьому оповіданні не випадковий. В інтерв'ю з американським журналістом Короленка чітко визначив своє ставлення до єврейського питання, і єврейська тема займала особливе місце в житті і творчості письменника. Уже в ранньому оповіданні «Cказаніе про флору, Агриппе і Менахема, сина Ієгуди» і в ліричній казці «Судно день» ( «Йом-Кіпур») Короленко в художній формі висловив свій погляд на антисемітизм, особливо загострився в ті роки. «Боротися потрібно з злом, а не з тим одягом, в якій воно ходить», - писав Володимир Галактіонович в 1890 році.

Весна 1903 ознаменувалася хвилею єврейських погромів в Молдавії і на півдні Малоросії. 6 і 7 квітня погром проходив в Кишиневі, де відрізнявся особливою жорстокістю. Короленка був глибоко схвильований кишинівським погромом, але поїхати в Кишинів тоді не зміг. 30 квітня після важкої хвороби померла мати Володимира Галактіоновича. Однак думка про ці події не залишала Короленко. У листах Ф.Д. Батюшкову він пізніше писав, що не міг ні про що вільно думати, поки не віддасть данину цьому «хворому питання». 10 червня Володимир Галактіонович приїжджає в Кишинів і пише рідним: «Не знаю, чи встигну, але мені хочеться написати щось, що я тут бачу і відчуваю, і написати так, у вигляді окремих безпосередніх начерків, без претензії дати скільки-небудь вичерпну картину» .

Уже в Кишиневі Короленка накидає в зошиті свого щоденника чернетку нарису «Будинок № 13». Читати ці рядки без здригання не можна, але я ризикну привести тут невеликий абзац:

«Євреї заметушилися,« як миші в пастці », - вираз одного з кишинівських християн, веселу людину, який і в подібних епізодах знаходить приводи для веселощів ...

Вони стали бігати кругом по даху, перебігаючи то в бік двору, то з'являючись над вулицею. А за ними бігали громили. Берлацкого першого поранив той же сусід, який завдав удар Гріншпун. А один з громив кидав під ноги бігали синій умивальний таз, який лежав на даху ще два місяці після погрому ... Таз бився об дах і дзвенів. - І, ймовірно, натовп сміялася ...

Нарешті, всіх трьох кинули з даху. Хайка потрапила в гору пуху у дворі і залишилася жива. Поранені Маклін і Берлацкій забилися при падінні, а потім підла натовп охочих катів добила їх дрючками і зі сміхом закидала горою пуху. Потім на це місце вилили кілька бочок вина, і нещасні жертви (про Макліні говорять позитивно, що він кілька годин був ще живий) задихалися в цій брудній калюжі з вуличного пилу, вина і пуху ».

Коли в жовтні 1905 року в Полтаві очікувався єврейський погром, Володимир Галактіонович три найрішучіших дня провів на базарі, утримуючи натовп від кривавих дій, потискуючи руку на прощання особливо завзятим мужикам. Один з них розгублено сказав, що не знає, як йому тепер бути, «бо не можна бити жідiв тіею рукою, что Короленка потиснувши».

У 1913 році Короленко довелося особисто битися з «войовничим антисемітизмом». На знаменитому процесі, який потряс тоді всю Росію, київського єврея Бейліса звинуватили в ритуальному вбивстві християнського хлопчика Андрія Ющинського, тому що євреям, нібито, була потрібна християнська кров для маци. Процес був інспірований київськими чорносотенцями за сприяння вищих властей, в тому числі міністра юстиції Щегловитова. Справа ця вже більше двох років хвилювало все суспільство.

У 1911 році, з огляду майбутнього процесу, в Петербурзі проходили наради юристів і прогресивних письменників. Володимир Галактіонович Короленко, який брав участь в цих нарадах, склав текст колективного протесту, що має назву «До російському суспільству (з приводу кривавого наклепу на євреїв)». Протест цей був опублікований за багатьма підписами письменників, вчених і громадських діячів. У грудні того ж 1911 року в «Російському Багатстві» з'явилася стаття Короленка «До питання про ритуальні вбивства», присвячена історії походження легенд про різного роду ритуальні вбивства.

У міру наближення процесу до Короленка стали звертатися з проханнями особисто виступити на суді на захист Бейліса. Володимир Галактіонович теж подумував про це. Але в той час у нього загострилася хвороба серця, і лікарі намагалися утримати його від поїздки до Києва. Приватне виступ на процесі стало неможливим, і Короленко повернувся додому, в Полтаву. Але і тут занепокоєння не покидало його. «... Сидіти тут і тільки читати газети не можу», - писав він сестрі.

Володимир Галактіонович приїхав до Києва 11 жовтня 1913 року і залишався в місті до кінця процесу. На суді він був присутній в якості журналіста. «Перебуваю в Києві власне тому, - писав він Ф.Д.Батюшкову, - що не міг би собі під час цієї підлості знайти місце в Полтаві. Чи знайшов місце тут? - не скажу. Але все-таки, хоч бачу на власні очі ».

Починаючи з 20 жовтня в столичних газетах стали з'являтися кореспонденції В.Г.Короленка, присвячені тому, що відбувається процесу. Вони залучили до «Справа Бейліса» величезна, напружена увага всієї Росії. За одну зі статей, опубліковану під назвою «Панове присяжні засідателі» і викривала фальсифікацію складу присяжних, письменник був притягнутий до суду. Суд погрожував Володимиру Галактіонович аж до 1917 року і був скасований лютневої революцією.

Судовий розгляд у справі Бейліса проходило з 25 вересня по 28 жовтня 1913 року.

Очолював процес симпатизував чорносотенців голова київського окружного суду В.А. Болдирєв. Як «вчених експертів» суд залучив зоологічних антисемітів, які наполягали на тому, що у євреїв нібито існують ритуальні вбивства. Справжні винуватці смерті хлопчика - злочинці з злодійський банди - були запрошені в якості свідків. Суд намагався відвести від них будь-натяк провини. «Все це хвилює, дратує, засмучує ... Це прямо якась Лиса гора, а не суд», - писав Короленко своїм близьким. Однак він не втрачав надії на те, що навіть темні і упереджені присяжні розглянуть правду.

Процес закінчився 28 жовтня. Чорносотенні організації, які очікували обвинувального вироку, готувалися до погрому. Він повинен був початися негайно після звинувачення Бейліса. Всі чекали рішення присяжних.

«Присяжні відповіли ...», - так називалася остання кореспонденція Короленка по «Справа Бейліса»:

«Серед найбільшого напруження закінчується справа Бейліса. Повз суду припинено всяке рух. Чи не пропускаються навіть вагони трамвая. На вулицях - наряди кінної і пішої поліції, на чотири години на Софійському соборі призначена за участю архієрея панахида по убитому дитинку Андрюші Ющинського. У перспективі вулиці, на якій знаходиться суд, густо чорніє пляма народу біля стін Софійського собору. Подекуди над натовпом спалахують смолоскипи. Сутінки спускаються серед тяжкого хвилювання.

Стає відомо, що належне голові резюме різко і виразно обвинувальний. Після протесту захисту голова вирішує доповнити своє резюме, але Замисловський заперечує, і голова відмовляється. Присяжні пішли під враженням односторонньої мови. Настрій в суді ще більш напружується, передаючись і місту.

Близько шостої години стрімко вибігають репортери. Розноситься блискавкою звістка, що Бейліс виправданий. Раптово фізіономія вулиць змінюється. Видніються численні купки народу, вітали один одного. Росіяни та євреї зливаються в загальній радості. Погромний пляма біля собору відразу втрачає своє похмуре значення. Кошмари тьмяніють. Винятковість складу присяжних ще підкреслює значення виправдання ».

Дочка письменника, Софія Володимирівна, згадувала, що із залу суду Володимир Галактіонович з дружиною поверталися в готель, де вони зупинилися, на бричці. Радісна юрба випрягли бричку і донесла її на руках в готель. Трамвайний рух було перекрито на кілька годин.

У липні 1913 року широко відзначалося 60-річчя з дня народження Короленка. Російська преса називається письменника «сонцем російської літератури». Іван Олексійович Бунін на питання кореспондента, що він думає про Короленка, відповів, що він, Бунін, може спокійно жити, тому що в Росії є Володимир Галактіонович Короленко - «жива совість російського народу».

Настав фатальний 1917 рік. За ним прийшли криваві 1918-1920 роки. Короленка не прийняв червоний терор, називаючи його «зайвою жорстокістю». Він доводив, що поступовий перехід до демократії швидше досягне бажаної мети, ніж нещадна боротьба класів. З властивою йому відвертістю і безстрашністю Володимир Галактіонович це свою думку висловлював в українській (в Росії все друковані видання були націоналізовані) і зарубіжній пресі, чим привернув увагу Леніна. Ленін з обуренням поставився до непримиренної позиції Короленка, написавши Горькому в 1919 році: «... Інтелектуальні сили» народу змішалися з «силами» буржуазних інтелігентів неправильно. За зразок візьму Короленка ... Короленка адже кращий з «околокадетскіх», майже меншовик. ... Жалюгідний міщанин, полонений буржуазними забобонами! .. Ні. Таким «талантам» не гріх посидіти ще тижнів три в тюрмі, якщо це треба зробити для попередження змов (на кшталт Червоної гірки) і загибелі десятків тисяч ... »Ленін запропонував А.В. Луначарського зустрітися з Володимиром Галактіонович і пояснити йому директиви партії і уряду. Луначарський був в Полтаві в червні 1920 року і бачився там з Короленка. Смороду будинків про листування. Короленка стане посилати Луначарського листи, де викладе запобігати негативним явищам політики Радянської влади, а Луначарський буде їх публікувати. Ні на один з листів Володимир Галактіонович відповіді не отримав.

Роки Громадянської війни були дуже важкими на Україні, де влада змінювалися мало не кожен день. Короленка постійно можна було зустріти то в контррозвідці, то в Ревтрибуналом, куди він звертався з клопотаннями, намагаючись зробити все можливе, щоб врятувати людей від загрожувала їм долі. Багато в чому Володимиру Галактіонович сприяв його зять, Костянтин Іванович Ляхович, чоловік його молодшої дочки Наташі. Він допомагав Короленка приймати відвідувачів, супроводжував його в ходіння по різних інстанціях і виконував обов'язки секретаря. Але незабаром письменник позбувся свого вірного помічника. Костянтин Іванович був заарештований і перепроваджений у в'язницю. Незважаючи на прохання і запевнення Короленка в його невинності, більшовики не бажали звільняти Ляховича. Лише коли Ляхович заразився у в'язниці на висипний тиф, його милостиво відпустили додому помирати, де він і помер через кілька днів, 16 квітня 1920 року. Смерть ця була великим ударом для Короленко і важко відбилася на його здоров'ї.

Проте, ці роки були відзначені активною творчою діяльністю письменника. Не звертаючи уваги на різке погіршення здоров'я, Короленко продовжував посилено працювати над автобіографічним романом «Історія мого сучасника», розпочатим ще двадцять років тому. «Тепер закінчую, - повідомляв він у листі до Горнфельд від 18 грудня 1920 року, - дуже цікавий період своїх поневірянь, - іркутська в'язниця, - де доля звела мене з усіма нашаруваннями тодішньої революції, починаючи від народників і закінчуючи терористами». На жаль, «Історія мого сучасника», як і багато творів письменника, залишилася незавершеною. Останню главу роману Короленко почав писати за два дні до смерті.

Короленка, безсумнівно, був майстром художнього слова, але злободенні суспільно-політичні події часто витісняли його белетристичні плани. Інакше він не міг. І, як він сам говорив в кінці життя, не шкодує, що йшов з художньої стежки на дорогу публіциста або на шлях безпосередньої допомоги, чи була це робота на допомогу голодуючим або боротьба проти смертних вироків.

Помер Володимир Галактіонович Короленко 25 грудня 1921 року. Йому було всього шістдесят вісім років. Критик А. Горнфельд, багато років працював з Короленка, писав: «Про кращому творі Короленко чи можливі суперечки. Найкраще його твір не «Сон Макара», не «Мороз», не «Без мови»: найкращий його твір - він сам, його життя, його єство. Найкраще - не тому, що моральне, привабливе, повчальне, але тому, що саме художнє ».

І Останнє. Збираючи інформацію про життя і творчість Володимира Галактіоновича Короленка в Одесі, я прочитала статтю Белли Єзерський про те, що в Одесі живуть родичі Короленко - дочка і внучка двоюрідного брата письменника, Володимира Казимировича Туцевіча. Це Ксенія Володимирівна Мухіна та Єлизавета Володимирівна Бєлан. І, о диво, - там був навіть їх адресу. Я безмежно вдячна вам за це, дорогі Белла Самойловна. І ось - стою в хвилюванні перед їх дверима.

Я знайшла за цими дверима воістину безцінний скарб. В цьому будинку дбайливо зберігалися книги Короленка з його дарчими написами, лист Володимира Галактіоновича до Туцевічу і малюнок Короленко. Книги з дарчим написом письменника і його лист передала в Одеський літературний музей Єлизавета Володимирівна, а малюнок - Ксенія Володимирівна. На малюнку зображена маленька дочка Туцевіча - Люся. Малюнок був зроблений в Кронштадті в 1876 році під час першого заслання Володимира Галактіоновича. Пізніше я з'ясувала, що це перший відомий малюнок письменника. Директор музею Микита Олексійович Бригін, дізнавшись про бібліографічну цінність цього унікального експоната, запропонував провести його через закупівельну комісію музею. Ксенія Володимирівна, в той час - стара хвора людина з мізерною пенсією, відмовилася від грошей. Вона сказала: «Короленко не взяв би гроші, і я не візьму». Як бачимо, світло душі Короленка не згас. Цей вогонь світил його сучасникам, світить нам і нашим дітям і буде світити далі: «... Все-таки ... все-таки попереду - вогні!», Тому що «Людина створена для щастя, як птах для польоту». (В.Г. Короленка.)

Кращі тіжні